Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

звикнувши жити поруч з утіхами тихого існування і гострими краями понівеченої долі. Тентен мешкає в будиночку під вербами зі своїми дітьми — навіть йому складно полічити, скільки він привів на світ і скількох залишив. «Із жінками мені завжди було непросто. Вони приходять, облаштовуються, і не встигаю я зітхнути з полегшенням, як вони ідуть геть». Живе він із розвідки, продажу деревини й полювання. «Решту взяли на себе діти», — пояснив він, показавши на безлад на кухні.

Ми розмовляли багато годин. Про його і моє життя, про те, що сталося з іншими і з Норко. Після вибуху проводили розслідування. Приходили поліцейські, багато розпитували — і потім повернулися з тоннами підозр і жодним доказом проти нас. Після нещасного випадку місто швидко деградувало. Вахлаки зрозуміли, що про майбутнє тут годі мріяти, і помалу виїжджали, то забираючи будинки, то залишаючи їх на поталу руїни. «Не було чого палити. Стало нецікаво. Та й залишити ж теж слід було щось. Бо не залишалося майже нічого».

— А Татко?

Він повернувся до розвідки. З не більшим успіхом, ніж раніше — за весь цей час нічого не знайшов, та все одно знову став розвідником, повернувся до улюбленої справи. Чи знав він, яка доля спіткала Анжелу? Авжеж. Я навіть не став ставити Тентенові це запитання — за намаганням уникати цієї теми я зрозумів, яким тягарем зникнення Анжели стало для всієї родини. «Ніхто вже не був таким, як раніше». Цю фразу він повторив незліченну кількість разів.

Здається, лиш Послідок прожив безтурботно ці чорні роки. «Щастунчик». Із батьками зрештою залишилися тільки він і Діва. Норко зійшов нанівець. Готелі зняли з підмурків, поставили на дві велетенські вантажівки — і помандрували вони розгублено світ за очі. Церква перетворилася на громадську залу кантону Гюро, а школи розбирали по цеглинах. І коли вони опинилися геть самі, Татко мусив підняти якір.

— Ти навіть не уявляєш, скільки кошів із камінням ми звідти підняли!

Гучний сміх Тентена вирвав мене з видінь болісного прощання тата з містом. Я уявляв бідаху на пагорбі, де височів наш будинок — він стежив за переїздом, слідкував, аби жоден зі зразків не загубився. Самотній серед своїх думок, попри біганину довкола він дивився на місто, якому подарував життя, бачив, як воно обертається на купку безформних згадок. Чи обернувся він хоч раз у бік шахти? Чи хоч раз згадав про Анжелу?

Вибухи безтурботного сміху — досить дивні для вовкуватого Тентена — мов віхами позначали розповідь і полегшували нам спілкування. Варто було йому вкотре розсміятися істерично, як я помітив повний цікавості погляд.

— Ти був там? Їдеш звідти?

І я описав, що там бачив, не вдаючись у деталі пригоди.

— А ти буваєш там час від часу?

— Ні. Ніколи.

Ми знали, що ці слова означали насправді.

— Ти не винний,.. — почав був я.

Хотів вести далі, пояснити йому, та між нами проліг безкраїй континент, який іще слід було перетнути. Довелося чекати інших зустрічей, щоби наші серця відчули готовність почути те, що мусило пролунати.

Ми проговорили багато годин поспіль. Діти, серед яких були вже досить дорослі, приготували вечерю. І лише з першим присмерком ночі я зрозумів, що слід залишати чудовий будиночок брата, де я вже мріяв змостити собі кубельце.

Тоді ми торкнулися лише безневинних тем — вахлаки, війна, політика й релігія (як і раніше, ця тема в нас обох викликала глибоку зневагу і страх). Ми знову були собою — двома братами, двома Кардиналами, яких розвело життя і які жалілись один одному. А коли прийшов час прощатися, то я вирішив, що ми зробимо це, як заведено в Кардиналів, без сліз, жартівливо, готові прийняти будь-який вияв емоцій і дружній стусан.

Тентен чекав, поки я сів до авта — певно, не сподівався почути відповідь на своє запитання. Двигун уже працював, коли він просунув голову у віконце, наблизив своє обличчя до мого і запитав — так, ніби упродовж цілого дня на наших вустах крутилося тільки одне запитання:

— А ти знаєш, що вона там робила?

Я не знав, що Анжела того дня робила на шахті, не мав і зеленої гадки, і якщо Тентен мене про це запитав, то лише тому, що цього не знав ніхто, свій секрет вона забрала з собою. Я поїхав, переконаний, що муситиму повернутися, що не встою перед спокусою розгадати Анжелину таємницю спільно з єдиним із моїх братів, із ким міг розмовляти вільно. Його будиночок із роками став тим місцем, де я міг забути про біль.

Мерехтіння сонячних променів на дахах його клунь — найліпший із вказівників. Варто мені помітити ці зблиски серед верб, як мене знову вабить образ, що привів сюди вперше. Тентен зводив клуні точнісінько як наш тато.

— До Норко я не їжджу, — сказав він за наступної зустрічі, — відколи потреба в мені відпала. Я оселився тут, неподалік, ще до того, як Татко вирішив поїхати з Норко. До того я був їм за помічника. Самі вони не впоралися б, адже в місті нічого не залишилося. А тепер у мене ці діти...

Авжеж, у Норко він не навідувався, та від моменту, коли став сподіватися на мій наступний візит, Тентен почав лагодити критий міст. Я впізнавав невидиму руку, яка замінила дошки покриття, зміцнила балки, оновила стропила. З року на рік він чекав на мене, і коли варварські війни затримували мене надовго на іншому кінці світу чи серце відмовлялося страждати в Норко і я кілька років відкладав поїздку, то знав, що він уміє чекати. «Я вже думав, що ти загинув на одній із тих війн», — казав він напівжартівливо, напівсерйозно, відчиняючи мені двері.

Більше видінь не було. Томмі не являлася мені на критому мосту. Лише дотична присутність Анжели там, під горою, де я простерся, вслухаючись у схлипування з-під землі, у її зізнання. Господи, ну що ти там робила?! Скажи мені, що?! Навіщо ти опинилася там?! Мовчання. Гора стереже таємницю, а я вмираю від нетерплячки, я плачу, ридаю, волаю, рву собі душу і серце...

Щоразу намагаюся відтермінувати мить, коли опинюся на горі. Блукаю тим, що було колись вулицями з освітленням і бруківкою, а перетворилося на стежки з поодинокими прямокутниками асфальту. Броджу від будинку до будинку, від однієї купи сміття до іншої, шукаю серед сухого хмизу місце, де ми ловили форель, взагалі будь-яке місце, де міг би спливти приємний спогад — і зрештою надовго зупиняюся перед нашим будинком.

Відколи я був тут уперше, зовнішні сходи впали, підлога