read-books.club » Сучасна проза » Шахтоємці, Жослін Сосьє 📚 - Українською

Читати книгу - "Шахтоємці, Жослін Сосьє"

129
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Шахтоємці" автора Жослін Сосьє. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 44
Перейти на сторінку:
існувало. Вона скидалася на вузьку смужку голого ґрунту, по центру захоплену високою жовтою травою, що ділила стежину на дві глибокі нерівні баюри, якими я й просувався. Зауваживши вдалині критий міст — за поворотом доріжки, яка вела до річки, — я збагнув, що рухався назустріч своєму болю. По той бік мосту було розташовано місце, позначене в пам’яті незагойним тавром — там, де в мене уп’явся чорнющий погляд Томмі. «Поглянь, добре дивися, бачиш, що ти накоїв?!» Я не без труднощів перетнув міст, бо дощечки геть розхиталися, а ще мене переслідував голос. «Дивися, до чого довели твої ігри!» Виринувши з пітьми критого мосту, я наче побачив нас — Емільєна, Томмі й себе — на безжально пекучому сонці, мов у страшному сні, у старенькому авті Емільєна. «Не відводь очей. Слухай її крики. Ось на неї падають тонни каміння. Дивись, як ламається її тіло, як бризкає кров, як розривається її живіт, як жвякає мозок. Це ти зробив. Ти вбив Анжелу!»

— Нііііііііііі!!!!!!!

Я вив від жаху. Надто страшним було видіння. Мій розум щосили відштовхував його, хоч і прагнув досхочу насититися ним, викачатись у цьому приниженні й досягнути пароксизму болю. Я бачив, як Анжела конала у власній крові, бачив купу м’яса й кишок, я повертався до початку сцени — від гуркоту крику до невпізнанного скаліченого тіла, вительбушеного, розчавленого під тоннами породи, я передивлявся сцену знову і знову. І не було від цієї муки порятунку.

Томмі вийшла з авта, забравши з собою штани і сорочку, що мали покласти край страшній грі, до якої її примусили. Тоді ми з Емільєном зрозуміли, що вона взяла на себе завдання врятувати нашу родину. Або їй це завдання дали. Ми чекали на неї, поки вона в кущах знімала з себе сукню Анжели — недільну квітчасту сукню — і натягала на себе штани й сорочку, що мали назавжди замаскувати смерть, мій проступок, провину всієї родини.

Простягнувши мені сукню, вона сказала:

— Не хочу бачити тебе більше ніколи.

І неспішним зваженим кроком попрямувала до Норко, а я стежив за її постаттю, що поступово зникала, і міркував, чи чекають на мене інші видіння і чи переживу я їх.

Кілька будинків вистояли. Наш, будинки Лярозів, Моренів і, здається, Дерозьє. Роками я бачив, як вони руйнувалися. Щоразу, як приїздив, один із будинків завалювався, а другий чекав зими, аби спочити назавжди. Удар тримав тільки наш будинок, а поруч видніла його стара приятелька, хижка для динаміту.

Того разу мені пощастило ввійти до будинку. Тераса й зовнішні сходи ще могли витримати мою вагу. Я пройшовся по всіх кімнатах, відчинив усі шафи в чотирьох кухнях-вітальнях, усе перерив, позривав павутиння, нагнав мишву, яка оселилась у тому, що не встигли забрати — серед завалених балок, картонних коробок, одягу і безформних предметів, — та коли я вирішив спуститися до підвалу, серце не витримало. Я вичерпав увесь ресурс свого страждання. Стояв перед великою чорною дірою, не в змозі ступити крок чи відірвати погляд від порожнечі, де міг розібрати дещо, вирване слабким сонним променем, який проривався через кругле віконце: глиняну підлогу, цементні брили, залишки сходів, а на західній стіні — татів верстат, над яким нависали дошки, що були за етажерку.

Уже не пам’ятаю, як я виходив із будинку. Можу лише пригадати, що отямився, простертий навзнак на схилі гори, нездатний стримати крик, що линув із горлянки.

Мусив повертатися до авта, бо внизу, поміж кущів, що заступили шлях до шахти, помітив металевий блиск.

Я відчував присмак сліз і крові, достоту невидимі сили потрощили всі члени в моєму тілі, я був глибоко зворушений і не міг отямитися від паніки: увесь цей час я був не при свідомості! І блиск орендованого авта видався мені рятівним колом.

Тож я утік із Норко, жодного разу не обертаючись і не замислюючись, куди божевільно мчу — просто тиснув на педаль, не думаючи ні про що, з єдиним бажанням чимшвидше залишити ці місця. Я звернув на вузький шлях повз критий міст — боявся ще раз зустріти привид Томмі, і помчав замріяними й загубленими сільськими стежками, які вели в нікуди.

Перші будинки почали з’являтися тільки тоді, коли я відчув, що повертаюся до життя, — та я не впізнавав ні людей, ні житла, ні навіть сам шлях. Довелося визнати, що я загубився в рідному краї. «Загублений серед селюків», — з іронією видихнув я.

Я віддався автомобілеві, що кружляв сплетінням стежин, які губились у нескінченних однакових запилених анфіладах — і зрештою опинився там, куди вела мене втеча.

Хатинку захищав лише похмурий чорний просмолений картон, що гойдав відкритими для всіх вітрів шматками. Маленька квадратна хатка без жодних прикрас, навіть без ґанку перед вхідними дверями, ніби виросла просто з землі, наче гриб, і ховалася від чужих поглядів під гостинним вербовим гіллям. Серед дерев видніли клуні, повні добра і порослі травою; радісно гомоніли діти — хтось із них здивовано усміхнувся моїй появі, ще один хлопчик сміливіше роздивлявся дивного незнайомця за кермом непорушного авта; зрештою, мов вірний солдат, загавкав собака.

Я зупинився, замилувавшись картиною, що тішила око, і далекою луною в моєму серці, яку вона розбудила. Я й не здогадувався, що тут знайду тиху гавань для своєї зболілої душі, зупинився я тільки тому, що хатка стояла край поля, у глухому куті, тож іншого вибору не було.

— Тату, тут хтось...

Перед однією з клунь якийсь чоловік рубав дрова, і він довго дивився в мій бік, перш ніж відкласти сокиру і підійти.

Коли саме я відчув теплу присутність Тентена в цьому похмурому гладкому чолов’язі? Він підходив до мене, і що меншою ставала відстань між нами, то не такою упевненою ставала його хода, а коли він нахилився до мене, то умить ми обидва відчули нестримний потяг один до одного, хоча тоді ще не розуміли, чию руку тиснемо і хто нам так блаженно всміхається.

Ми заклякли в міцному потискові рук, не в змозі відпустити один одного, і до дійсності нас повернуло верещання дітей навколо. Ми довго мовчали. Слід було щось сказати, привітатися, та слова не хотіли злітати з вуст, збентежені сяйвом миті. Я відчував необхідність порушити мовчанку, та водночас кортіло продовжити чисту красу почуттів, що огортала нас, тож я не знайшов нічого ліпшого, ніж замість вітання сказати:

— Як наша Мамуся?

А він, збентежений, замість відповіді кинув мені:

— Заходь. Вип’ємо по пиву.

Так я потрапив до всесвіту мого брата Тентена — дивовижного світу дитячого сміху й кривлянь, світу, де він радісно зростає,

1 ... 35 36 37 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шахтоємці, Жослін Сосьє», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Шахтоємці, Жослін Сосьє"