Читати книгу - "Жінка в Берліні, Марта Хіллерс"

А що ще приніс цей день? О, згадала: ще один сходовий трофей. Знову літня жінка, вже під шістдесят. Молодші вже не показуються вдень на сходовій клітці. Цього разу це була одна з трьох швачок — сестер, що ходять у чорному і разом нагадують пудинг. Вони десь почули, що Анатолеві хлопці звільнили їхню квартиру, і втрьох, у супроводі нашого солдата-дезертира, проникли в покинуті кімнати, разом відкопали посеред сміття й безладу швейну машинку і потягнули її на два поверхи вище. Насамкінець одна з сестер іще раз побігла вниз, щоб забрати якийсь швацький інструмент, — тоді вона й втрапила до лап якогось типа. Вдова розмовляла з нею під вечір: вона ще хлипала, лежачи на канапі в квартирі книгаря, а довкола голосила група жінок.

Наймолодшу дочку консьєржа тим часом теж упіймали, як розповіла її мати коло насоса. В перші дні вся родина — мати, двоє дочок і трирічний онук — ховалася в добре захищеному сусідському підвалі. Але коли пішов поголос, що з іванами вже не так страшно, дівчата почали повертатися на день у квартиру на першому поверсі: там вони готували й прали. Аж доки їх там застали двоє зовсім п’яних хлопців, які горлали пісні. Найстаршу, як розповіла мати, вони не чіпали. Потім я її побачила і можу їх зрозуміти: дівчина хворобливо худа, щоки запалі, а обличчя таке маленьке, що крізь нього заледве не просвічує череп. Наймолодша ж, як пошепки зізналася мати, «забарикадувалася» там ватою, хоч і без потреби; дівчата десь почули, що івани не беруть жінок у такі дні. Та й це не допомогло. З жартами й улюлюканням хлопці викинули вату в трубу і взяли шістнадцятилітню дівчину на шезлонгу в кухні. «Загалом у неї все гаразд», — розповіла мати, сама цим вельми здивована. І все ж задля безпеки вона відвела найменшу дочку до подружжя книгарів, де та, як вдова чула (та дівчина й сама всім це переповідала), розказувала, що росіяни відразу полізли до неї, а в бік старшої сестри навіть не глянули.

Ще один прощальний візит: Андрєй із загону Анатоля, шкільний вчитель із крижано-блакитним поглядом. Він трохи посидів за столом, поговорив зі мною про політику, тихим і врівноваженим голосом прочитав цілу доповідь, що кишіла словами на зразок «социалістічєскій, капіталістічєскій, економічєскій» тощо. Я тим часом сумирно сиділа, церувала свій єдиний рушник і ремонтувала підв’язку для панчіх. Бодай якась видимість порядку.

А ввечері ми — вдова, я і дружина нашого солдата-дезертира — сиділи втрьох при світлі свічки коло ліжка Паулі. Ми поділилися з жінкою свічкою, а вона за це віддячила нам коробкою сірників. Майор з’явився вчасно, в супроводі своєї опецькуватої тіні. На крихітній губній гармоніці — трофейній німецькій «Hohner» — він грав дикі запальні мелодії. Врешті узбек допоміг йому зняти чоботи з м’якої шкіри, і майор навіть танцював у шкарпетках краков’як, вигинаючись у стегнах граційно і гнучко (про що і сам знав). Тоді він станцював з удовою танго, доки ми співали інший шлягер; після цього знову заграв, цього разу з «Ріґолетто», потім із «Трубадура» (важко повірити, як багато музики можна видобути з крихітної губної гармоніки). Узбек ні на мить не зводив із майора своїх чорних монгольських очей, то там, то сям вставляючи по-дитячому незграбною російською слова похвали: «Ох, як це добре! Таких, як він, більше нема». Наприкінці майор переконав його заспівати — прогугнявити — нам якусь узбецьку пісню: дуже дивне враження. Після нескінченних умовлянь узбек навіть спробував станцювати щось на своїх опецькуватих ногах. Наша гостя, міцна берлінка, пила майорове вино і приймала його церемонні поклони. Доки він танцював з удовою, вона прошепотіла до мене: «Ну, для такого типа я готова геть забути про себе!»

Майор залишився. Тяжка ніч. Після всіх цих вихилясів його коліно знову набрякло й дуже боліло. Він стогнав при найменшому поруху. Я не наважувалася й повернутися. Мене він залишив у спокої. Спала я міцно.

Субота, 5 травня 1945

Нині травневе небо похмуре. Холод не йде геть. Я сиджу на стільчику перед нашою пічкою, дбайливо підживлюю вогонь різною нацистською літературою. Якщо так роблять усі — а саме так і є, — то невдовзі «Майн кампф» Адольфа знову стане рідкістю для бібліофілів.

Щойно я спожила цілу пательню шкварок, тепер мащу товстезним шаром масло, а вдова тим часом обдаровує мене похмурими пророцтвами. Я не слухаю. Що буде завтра, мені байдуже. А зараз я хочу жити так добре, як тільки можу, інакше при такому розпусному способі життя скоро протягну ноги. Обличчя, що дивиться на мене з дзеркала, знову здається круглим.

Нині ми втрьох балакали про майбутнє. Пан Паулі подумки уявляє повернення за свій робочий стіл на металургійному заводі, прогнозує велике економічне зростання за участі наших переможців. Вдова роздумує, чи могла б вона влаштуватися в їдальні того-таки заводу, бо майбутнє на скромну пенсію зі страхування покійного чоловіка здається їй доволі непевним, тож вона побоюється, що доведеться шукати роботу. А я? Хай там як, я стільки всього вчила, де-небудь та прилаштуюся. Я не боюся. Свій життєвий кораблик довіряю течії часу і наосліп пливу вперед. Досі мене завжди прибивало до зелених берегів. Але те, що діється з нашою країною, нашим народом, болить. Нами керували злочинці та відчайдухи, а ми, наче вівці, дозволяли вести себе під ніж. Тепер же серед нашого злиденного люду панує ненависть. «Жодне дерево не буде для нього зависоким», — так сьогодні зранку говорили про Адольфа в черзі до насоса.

Після обіду до нас заявилися кілька чоловіків. Маю на увазі німців із нашого будинку. Доволі дивне відчуття — знову мати справу з чоловіками, яких не треба боятися, остерігатися, за якими не мусиш пильнувати і не спускати з них ока. Вони почали переказувати епопею з книгарем, про яку нині гуде весь будинок. Книгар, баварець, невеликий кремезний чолов’яга, й справді накинувся нині на росіянина. Це сталося після того, як один із іванів схопив його дружину, що несла додому відра, вже майже перед дверима квартири. (Вона ж не пускає чоловіка по воду, бо книгар — член партії.) Дружина пронизливо заверещала, чоловік вилетів за двері, накинувся на івана з криками: «Ах ти ж псюро шолудивий! Паскудо ти хтива!» І, як оповідає легенда, росіянин аж стиснувся весь, зморщився і відступив. Тож