Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

— Намагаюся з’ясувати. Маєш до мене якусь справу?

— Залежить… — відповів Стіллер. — Нашій ДН-групі надіслали на оцінку одну давню справу про зникнення, але ти, певно, знаєш. Чи Бернгард Клаусен може мати до неї стосунок?

— Що тебе наштовхнуло на таку думку?

— Його ім’я згадувалося в одному анонімному повідомленні.

— Я теж, вочевидь, отримав ту саму анонімку, — зізнався Вістінґ. — Анонім надіслав її генпрокуророві.

Адріан Стіллер підтвердив, що йдеться про одну й ту саму записку.

— Щось у цьому може бути? — запитав він.

— Ми розслідуємо інший аспект справи, дотичний до Клаусена, — відповів Вістінґ. — Тут дещо виринуло, і ми змушені були розглянути взаємозв’язки.

— Виринуло? — перепитав Стіллер. — Як може щось виринути через прадавню анонімку? Що ти, власне кажучи, розслідуєш?

Вістінґ не мав для нього відповіді.

— Бернгард Клаусен мертвий, — з притиском промовив Стіллер. — Ідеться саме про це?

— Це не телефонна розмова…

Мортенсен обернувся до Вістінґа, почав прислухатися.

— Я можу навідатися до тебе, — запропонував Стіллер.

Вістінґ не бачив іншого виходу, як ввести Адріана Стіллера в склад слідчої групи.

— Так, не просто можеш, а мусиш навідатися, — сказав він. — Коли на тебе чекати?

— Я ще повинен спершу дещо з’ясувати. Скажімо, завтра? У суботу? Ви працюєте у вихідні?

— Завтра пасує, — підтвердив Вістінґ. — Приходь до мене додому.

— Буду о десятій ранку. Сподіваюся на присутність Ліне також.

В останньому реченні вловлювався саркастичний тон.

— Звісно, вона буде теж, — сказав Вістінґ і вимкнув розмову.

Мортенсен підвівся зі свого місця.

— Адріан Стіллер, — пояснив Вістінґ. — «Давні й нерозкриті».

— Береш його до нас?

— Анонімка на Бернгарда Клаусена затесалася в давні документи справи про зникнення Симона Мейєра.

— Так чи так, довелось би його залучати до розслідування, — озвався Мортенсен. — Я отримав результати аналізу оригінальної анонімки, адресованої генпрокуророві.

Тюле озирнувся.

— Багато відбитків пальців, жодного не вдалося ідентифікувати. Можемо, звісно, взяти відбитки пальців у співробітників генпрокуратури, щоб виключити їх, та однаково не знайдемо відправника в поліцейській базі даних.

— Ой, здається, я вчуваю ще одне «але», — мовив Тюле.

— Еге ж… Конверт, — відповів Мортенсен. — Його відкрили ножем для паперу, а заклеювали язиком.

— Слина! ДНК?! — аж скрикнув Тюле.

— Маємо ДНК-профіль і маємо збіг, — підтвердив Мортенсен.

Вістінґ відчув, як кров шугонула жилами, він глянув на монітор комп’ютера позаду Мортенсена. Не вірив, що з анонімки пощастить хоч щось витягнути, але ось хоч натяк на результат.

— Хто? — запитав він.

— Імені не знаю, але є цікавий збіг у базі даних розшуку.

У базу даних розшуку вносять неідентифіковані ДНК-профілі з нерозкритих справ.

— Анонім — той самий чоловік, який використав презерватив у «справі Єршьо», — пояснив Мортенсен.

Аудюн Тюле не все допетрав, треба було йому пояснити.

— На майданчику біля занедбаної насосної станції, де зник Симон Мейєр, було знайдено вживані презервативи й чоловічі лобкові волосини.

— Це дає підстави для роздумів, — завважив Тюле.

— Він там був, — кивнув Вістінґ. — Анонім там був і щось бачив…

37

Надвечір у п’ятницю багатокілометрова тягучка заблокувала всі виїзди зі столиці. Адріан Стіллер сидів, виклавши руки на кермо, й думав про Ліне Вістінґ. Йому не до кінця вдавалося з’ясувати її роль у цій справі. Чи батько використав її, послав до нього, щоб детальніше розібратися у «справі Єршьо», чи вона справді полювала на давні й нерозкриті історії. Отже, підказку про Симона Мейєра дав їй батько. У кожному разі, тут були замішані приватні стосунки. Не схоже на Вістінґа…

Стіллер глянув на аркуш на сидінні поруч, який свідчив про дотичність Бернгарда Клаусена до справи. Адріан розумів, чому на наклеєному на аркуш папірці стояло ім’я Арнта Ейканґера. Ейканґер працював у поліційному відділку Оппеґорда, коли зник Симон, а крім того, займав активну політичну позицію у суспільстві. Він був членом управління комуни, а згодом — її головою й заступником голови Робітничої партії у 2003–2007 роках. Старший інспектор Ланде, певно, подумав, що для Ейканґера було б корисно поспілкуватися з Бернгардом Клаусеном.

Арнт Ейканґер мешкав на Мюрволлі, біля самого Єршьо, усього лише за кілька кілометрів від місця, де рибалив Симон Мейєр. Однак поїздка автом у вечірній час «пік» забирала вдвічі більше часу, ніж зазвичай.

Коли відділок в Оппеґорді ліквідували, Ейканґер звільнився з поліції і повністю зосередився на політиці. Перед осінніми виборами він був у своєму фюльку четвертим у списку кандидатів до Стуртинґу від Робітничої партії. Стіллер не попередив про свій приїзд, а Ейканґер, судячи з усього, був дуже заклопотаною людиною. Приїзд без попередження міг виявитися провальним, однак Стіллерові подобалося заставати співрозмовників зненацька, не даючи їм шансу підготуватися.

Він знайшов потрібний будинок, завернув на викладене бруківкою подвір’я. Виходячи з авта, подумав, що поліцейські мали б бути обережними, висловлюючи свої політичні симпатії. Поліція — це одна з гілок виконавчої влади. Нейтральний політичний світогляд викликає більше довіри в населення.

Арнт Ейканґер був удома. Сивий чоловік в окулярах відчинив двері. Стіллер відрекомендувався.

— Вибачте за невчасний візит, але я проїжджав поблизу й подумав, що міг би завернути до вас на хвилинку. Ми знову підняли «справу Єршьо», виловлюємо деякі обірвані кінці.

— Он як, — промовив колишній поліцейський. — Тоді заходьте, прошу!

Господар і гість сіли за кухонним столом.

— Є новини? — поцікавився Ейканґер. — Його знайшли чи як?

Стіллер похитав головою.

— Новин жодних, на жаль. Але з тих часів залишилося кілька запитань без відповідей.

— Розслідуванням керував тоді Ульф Ланде, — наголосив Ейканґер. — Я більше відповідав за оперативну роботу, організовував пошукову акцію. Ульф досі працює в поліції, у поліційній управі в Ші.

Стіллер вийняв з теки анонімку, у якій згадувалося ім’я Клаусена.

— Я вже з ним розмовляв. Але Ланде не має усіх відповідей. Не знає, чи давали хід цій записці.

Стіллер підсунув аркуш по столу. Ейканґер поправив на носі окуляри. Кілька разів перечитав коротенький текст, відчепив папірець зі своїм іменем і приклеїв знову.

— Анонімку перевіряли, — нарешті сказав він.

— Як?

— Я розмовляв з Бернгардом Клаусеном.

— Ви його знали?

Арнт Ейканґер кивнув.

— Ми були знайомі багато років.

— По партії? — у голосі Стіллера прозвучав ледь вловний докір.

— Багато поліцейських заангажовані в політику, — відповів Ейканґер. — І це природно, з огляду на суспільну роль поліції. Те, що не функціонує в суспільстві, рано чи пізно опиняється на столі поліції, а поліційний досвід добре допомагає в політичній діяльності. Мета для мене завжди була однією і тією самою: брати участь у створенні досконалішого й безпечнішого суспільства. Я звільнився з поліції кілька