Читати книгу - "Дивовижні мандри Нільса з дикими гусьми"

Нільс зніяковів: він пригадав, що й Мартіну колись перепадало від нього.

Може, і Мартін згадав про це, але з делікатності не подав виду. А Марті він сказав:

— Годі плакати! Ми з Нільсом зараз щось придумаємо.

— Я вже придумав! — крикнув Нільс. — Вона полетить з нами.

— Атож, звичайно, вона полетить з нами, — зрадів Мартін. Йому дуже сподобалася пропозиція Нільса. — Правда, Марто, ви полетите з нами?

— Ох, це було б славно, — сказала Марта, — але я майже не вмію літати. Нас, домашніх гусей, ніхто цього не навчає.

— Нічого, ви самі навчитеся, — сказав Мартін. — Повірте мені, це не так уже й важко. Треба тільки твердо пам'ятати, що літати високо легше, ніж літати низько, а літати швидко легше, ніж літати поволі. От і вся наука. Я тепер це добре знаю! Ну, а якщо за правилами не вийде, можна і без правил — потихеньку, полегеньку, над самим ліском. Тільки що, відразу спустимося на землю і відпочинемо.

— Що ж, коли ви такі люб'язні, я із задоволенням пристану до вашої компанії, — сказала гуска. — Повинна вам зізнатися, що, поки я жила тут сама, вчилася літати. Ось побачите.

І Марта побігла по лужку, змахуючи на ходу крильми. Потім раптом підстрибнула і полетіла.

— Чудово! Чудово! Ви відмінно літаєте! — вигукнув Мартін. — Нільсе, сідай швидше!

Нільс застрибнув йому на спину, і вони вирушили в путь.

Марта виявилася дуже здібною ученицею. Вона весь час летіла нарівні з Мартіном, не відстаючи від нього.

Зате Мартін ніколи ще не літав так повільно. Він ледь ворушив крильми і раз у раз улаштовував привал.

Нільс навіть злякався. Він нахилився до самого вуха гусака і зашепотів:

— Що з тобою, Мартіне? Невже ти захворів?

— Тихіше, тихіше, — теж пошепки відповів Нільсу Мартін і покосився на Марту. — Як ти не розумієш! Адже вона летить уперше. Забув, як мені доводилося спочатку!

Так вони і летіли упівсили. Добре, що ніхто їх не бачив. Усі пташині зграї давно пролетіли мимо.

Щоразу, коли Нільс дивився вниз, йому здавалося, що вся земля подорожує разом із ним.

Поволі тяглися поля і луги.

Бігли річки — то спокійно розливаючись по долинах, то шумно перестрибуючи через кам'янисті пороги.

Дерева, упираючись корінням у землю, піднімалися по горах до самих вершин, а потім збігали по схилах — то поодинці, то густим лісом.

А сонце озирало всю землю й усіх підбадьорювало:

— Вперед! Вперед! Веселіше!

Але що далі Нільс летів на північ, то менше ставало у нього супутників. Першими попрощалися з Нільсом вишневі та яблуневі дерева. Вони кивали йому услід, нахиляючи голови в пишних білосніжних шапках, неначе хотіли сказати: «Далі нам не можна! Ти гадаєш, що це сніг на наших гілках? Ні, це цвіт. Ми хвилюємося, що його прихопить уранішнім морозом і він облетить завчасу. Тоді не буде врожаю ні вишень, ані яблук. Ні, ні, далі нам не можна!»

Потім залишилася позаду рілля, а з нею і села. Адже в селах живуть селяни. Як же їм бути без полів, на яких вони вирощують хліб!

Зелені луки, де паслися корови та коні, знехотя звернули убік, поступаючись дорогою грузьким мочарам.

А куди поділися ліси? Ще недавно Нільс летів над такими хащами, що за верхівками дерев і землі не було видно.

Але зараз дерева наче посварилися. Ростуть урозбрід, кожне само по собі. Буків давно уже й слід простиг.

Ось і дуб зупинився, наче задумався, — чи йти далі?

— Крокуй, крокуй! — крикнув йому згори Нільс. — Чого ти боїшся?

Дуб гойднувся вперед, знову задумався, та так і застиг на місці.

— Ну й стій собі, якщо ти такий упертий! — розсердився Нільс. — Он берізки і сосни хоробріші за тебе!

Але берези і сосни теж злякалися півночі. Вони скорчилися і пригнулися до самісінької землі, наче хотіли сховатися від холоду.

А сонце котилося по небу і невтомно світило.

— Не розумію, — сказав Мартін, — летимо, летимо, а вечір все ніяк не наступить. Так спати хочеться!

— І мені дуже хочеться! — сказала Марта. — Очі злипаються.

— І я б залюбки подрімав, — сказав Нільс. — Бачиш, Мартіне, он лелеки на болоті сплять. Тут, у Лапландії, все по-іншому. Може, тут замість місяця цілу ніч сонце світить? Давай і ми привал влаштуємо.

Так вони і порішили.

Наступного дня Нільс, Мартін і Марта побачили громаддя Сірих скель над Круглим озером.

— Ура! — закричав Нільс. — Прилетіли! Кидай якір, Мартіне! Вони опустилися на берег, порослий густим комишем.

— Ну що, Мартіне? Радий? — говорив Нільс. — Подобається тобі? Диви, тут і трава не проста, а лапландська, і комиш, напевне, лапландський, і вода в озері лапландська!

— Так, так, все просто чудово, — ґелґотав Мартін, а сам навіть не глянув ні на що.

Щиро кажучи, його зараз не цікавило, лапландська тут трава чи якась інша.

Мартін був чимось стурбований.

— Послухай, Нільсе, — тихенько сказав він, — як же нам бути з Мартою? Акка Кебнекайсе, звичайно, хороша птиця, але надто вже строга. Адже вона може Марту і не прийняти у зграю.

— Прийняти прийме… — сказав Нільс. — Тільки знаєш що, давай учинимо так: Марту поки що тут залишимо і з'явимося самі. Улучимо слушну мить і в усьому зізнаємося Ацці. А вже потім за Мартою злітаємо.

Вони заховали Марту в комишах, назбирали їй про запас водоростей, а самі пішли шукати свою зграю.

Вони поволі пробиралися по берегу, зазираючи за кожен кущик молодого верболозу, за кожну