Читати книгу - "Материками й океанами"

Незабаром вся російська ескадра непомітно покинула Сідельні острови і попрямувала в Нагасакі. Знову переговори. Та ніхто уже й не сподівався на їх швидке завершення. Моряків більше хвилювало майбутнє ескадри.

Російські кораблі перебували в чужих водах. За ескадрою слідкували. У найближчих портах стояли напоготові не тільки англійські військові парусники, але й залізні пароплави. Після вступу у війну Англії і Франції «Пал-лада» могла потрапити в пастку.

І Путятін вирішив іти в нейтральний іспанський порт Манілу, на Філіппінські острови. Там він сподівався передусім добре відремонтувати «Палладу». З приводу того, що буде далі, молоді офіцери висували найсміливіші плани: один пропонував напасти на англійський порт в Австралії, другий вважав, що певніше йти до Індії.

Одного разу Путятін покликав до себе в каюту командира «Паллады» Унковського, Посьєта і Гончарова.

— Панове, — сказав адмірал, — я прийняв рішення, яке прошу зберегти в таємниці. Якщо буде бій і ми не переможемо ворога, то фрегат повинен зійтися з ворожими кораблями впритул. Після цього ми підірвемо нашу «Палладу» і загинемо з честю.

Що ж Гончаров? Як поставився він до цієї розмови? З незвичайною впертістю і старанністю письменник почав давати лад своїм запискам. Він поспішав. Сторінка за сторінкою, списані дрібним почерком, лягали в його портфель. Що б не сталося, письменник має виконати свій обов'язок…

«Паллада» на шляху до Маніли заходить на Лікейські острови, або, як їх називають, острови Рюкю. І тут мало не закінчується її плавання. Буремний океан штовхає корабель туди, де на найнебезпечнішому рифі киплять буруни.

Немов кінь над прірвою, впирається судно, вчепившись за дно якорями. Але чи витримають канати? Вітер дедалі дужчає. Смерть — за двісті сажнів. І нічого не можна вдіяти. Ця безвихідь особливо нестерпна; вона породжує навіть у найсміливіших тупе почуття туги.

Англійський місіонер, який спостерігав з берега, як судно поступово тягне на рифи, заходився молитися за упокій душі російських моряків… Але він поспішив. Канати витримали, і тільки-но вітер трохи змінив напрямок, корабель прослизнув у бухту.

Благодатні Лікейські острови уже привернули увагу Сполучених Штатів Америки. Американці залишили тут кількох матросів, двох офіцерів і папір, в якому суднам усіх інших націй повідомлялось, що острови взято американцями «під свою опіку». Розуміється, остров'ян не питали, чи потребують вони такої опіки.

Взагалі досі американці, або, як їх називав Гончаров, «люди Сполучених Штатів з бавовняними і шерстяними тканинами, рушницями і гарматами та іншим знаряддям найновішої цивілізації», показали себе сильними суперниками англійських колонізаторів. Загрожуючи японцям гарматами своїх кораблів, вони намагались проникнути в японські порти, пробрались у Китай, на острови Тихого океану. «Говорять, моляться, їдять однаково і однаково ненавидять один одного», — сказав Гончаров про англійських і американських ділків і політиканів.

Але скоріше в Манілу! «Паллада» перетинає північний тропік. Темної мовчазної ночі, коли море випромінює фосфоричне світло, а в небі яскраво горять зірки, фрегат прийшов у бажану бухту.

Однак що то за пароплав димить на Міланському рейді? Та це ж «Кольбер», французький військовий корабель! Щомиті він може знятися з якоря і повернутися назад з ескадрою, щоб захопити «Палладу», яка ремонтується. От тобі й відпочинок, от тобі й ремонт!

Поки Путятін вів переговори з іспанським губернатором, моряки знайомилися з Манілою.

У цьому місті будинки були або дуже масивні, або, навпаки, надзвичайно легкі: те й те робило їх стійкими в час землетрусів, що часто повторювались. А який тут велетенський бамбук, скільки хлібних і фігових дерев, які багаті плантації кави, тютюну та цукрової тростини!

Улюбленою розвагою остров'ян були півнячі бійки, і багато філіппінців розгулювали з півнем під пахвою. Якщо хазяїн заходив до крамниці, то півня прив'язував біля входу.

У цехах прославленої манільської фабрики сигар дев'ять тисяч жінок найзвичайнішим камінням били по тютюновому листі і потім скручували його. На жаль, письменник не знайшов слів для осуду тих, хто наживався на експлуатації жіночої праці. Він відстав у цьому від кращих людей свого часу, які гнівно повстали проти поневолення праці капіталом.

Удень Гончаров ходив по місту або по його околицях, а вночі писав у номері поганого готелю. Каганець з кокосовим маслом немилосердно чадів, ящірки і летючі таргани шаруділи на стінах, хмари комарів вились навколо. Вже написано було чимало розділів майбутньої книги, але письменникові вони, як і раніше, здавались нікчемними, безтолковими. Збудження часто змінювалось утомою, і Гончаров відчував, що його починає гнітити подорож.

Побачивши багато країн, він дедалі глибше відчував красу і велич далекої батьківщини. У вільні хвилини він розкривав тургенєвські «Записки мисливця», щоб хоч на якийсь час поринути в знайомий, любий серцю світ, перенестися з Маніли на Бежин луг.

Переговори Путятіна з губернатором закінчились тим, що іспанці, побоюючись англійської ескадри, попросили російських моряків якомога скоріше покинути бухту.

Що робити? Довго плавати в чужих, небезпечних водах на кораблі, який протікав по всіх швах і потребував ремонту, було неможливо. Залишалось одне — іти до берегів Сибіру.

Фрегат привели в бойову готовність на випадок зустрічі з ворожою ескадрою. Порохову камеру приготували до вибуху. Фрегат плив повз ті місця, де рік тому його шарпав тайфун. На одному з острівців у океані підкріпили щогли, тут же провели учбову стрільбу. Одного разу вдалині помітили дим. Чи не ворожий вже пароплав?

— До гармат!

Але судно, що диміло, виявилось парусним китобоєм, на якому витоплювали китовий жир.

Татарська протока ще не очистилась від криги. Моряки «Паллады», щоб не гаяти часу, заходилися складати карту берегів. В тумані, пробираючись мало не навпомацки в незнайомі бухти, вони промірювали глибини, виправляли грубі помилки старої карти. Один з пропущених складачами цієї карти острівців назвали іменем Гончарова.

А сам письменник у ці дні писав початок до своєї книги — розділ «Від Кронштадта до мису Лізарда». Цей розділ було закінчено уже в Татарській протоці.