Читати книгу - "Материками й океанами"

Тридцять годин лютував тайфун, а потім зненацька настав штиль. Скільки добра було підмочено, перебито, зіпсовано! Викинули за борт частину сухарів; опріснювач коверзував, і люди пили гидку на смак воду із запасної цистерни. А тут ще вологість, задушливі випари…

Гончаров захворів. Небезпечне захворювання ноги знову вклало його в постіль. Коли ж встигне він надолужити згаяний час? Невже доведеться розповідати про бачене і пережите усно, так і не написавши щось гідне уваги читачів? Те, що зроблено, — замітки у записній книжці, начерки, — здається йому не вартим друку, недолугим…

9 серпня, після десятимісячного плавання, «Паллада» і три російські судна, які приєднались до неї на островах Боні-Сіма, досягли берегів Японії, про яку в 60-ті роки минулого століття в Європі ширилися найфантастичніші чутки.

На російську флотилію скоро з'явились японці, і посипались незліченні запитання і розпити: «Хто? Звідки? Скільки матросів? Скільки офіцерів?» — і так нескінченно…

Дні тягнулись за днями, а японці, не пускаючи моряків на берег, приїздили на корабель з новими і новими запитаннями. Так минув серпень, почався вересень. Нарешті на тисячі запитань дано відповідь, всі деталі церемонії під час прийому росіян японським губернатором застережені. Моряки вирушили на берег у Нагасакі, якого з рейду не було видно. Показалась тісна купа непоказних будинків.

— Де ж місто? — запитували моряки.

— Та ось воно, — відповідали японці.

Значить, купа сірих будиночків — це і є Нагасакі!

Прийом у губернатора, довгий і нудний, виявився до того ж і марним. Губернатор взяв листа про торгівлю між Росією і Японією, переданого за дорученням російського уряду, але, ще не знаючи його змісту, поспішно заявив, що швидкої відповіді на нього бути не може.

Згаявши три місяці на чекання відповіді від японського імператора, адмірал Путятін поплив у Шангай, щоб запастись провізією і довідатися про новини: адже радіо тоді не було, а ще в Гонконзі морякам, передавали тривожні чутки про те, що Англія і Франція готуються до війни проти Росії.

І от «Паллада» уже біля Сідельних островів, поблизу гирла великої, китайської річки Янцзи.

Сотні рибальських човнів снували навколо корабля. Любо було дивитись, як уміло китайські рибалки вправлялися із своїми червоними бочкоподібними суднами і рогожевими парусами.

У Шанхай, розташований на притоці Янцзи, річці Хуанпу, Путятін і частина офіцерів пішли на шхуні «Восток».

Письменник залишився на фрегаті:

— Дізнайтесь, будь ласка, чи пускають приїжджих у китайське місто. А якщо доведеться жити в європейській факторії, так не варто і їздити: ті ж англійці…

А в Шанхаї в цей час відбувалися сутички урядових військ із селянами і міськими бідняками, повсталими проти утиску маньчжурської династії. Це був відгомін великої селянської війни, на чолі якої стояли сільський учитель Хун Сю-цюань і його найближчі соратники — солдати, вантажники, землероби, носильники-кулі, вуглекопи.

Повсталі, яких називали «тайпінами», створили навіть свою державу Тайпін Тянь-го, що означало «Небесна держава великого благоденства». В цій державі землю відбирали в поміщиків і розподіляли порівну між біднотою. Тайпіни мужньо витримували в Шанхаї облогу військ маньчжурських імперіалістів, яких підтримували англійці.

Новини, за якими поїхав у Шанхай Путятін, були тривожні. Адмірал залишився у місті, щоб дізнатися про все точніше. Гончарова викликали туди ж. Він сів на купецьку шхуну.

Увечері, коли посутеніло, зі шхуни побачили, як удалині зловісно палахкотіла багряна заграва, мелькали спалахи пострілів. У Шанхаї точився бій. Війська імперіалістів намагалися підпалити місто.

Дедалі більше прикрашених циновками джонок з червоно-бурими парусами із деревних волокон пливло назустріч шхуні. На жодній річні у світі нема такого величезного човнярського флоту, як на Янцзи, головній річці Китаю.

У Шанхаї в цих човнах, під двосхилими навісами, мешкали сотні тисяч людей, які не мали іншого притулку. Цілі покоління бідняків не знали іншого життя, крім неспокійного життя на воді. Серед житлових човнів, які густо стояли в кілька рядів, насилу пробирались човни збирачів податків, чиновників, торгівців.

За щоглами джонок показались позолочені кумирні, високі, красиві будинки і садки Шанхая. По набережній снували з ящиками чаю, з тюками шовку меткі носильники. На рейді бовваніли легкі силуети військових китайських джонок з тонкими щоглами, нахиленими в різні боки.

Деякі будинки і великі крамниці були забиті, замкнені: капіталісти і купці втекли від тайпінів. Але життя в порту йшло своїм звичаєм. Навкруги розвантажували і навантажували товари, люди поспішали, лаялись, перегукувались.

Гончаров знайомився з Шанхаєм. Він поштовхався у натовпі на китайському базарі, який нагадував йому московську товкучку або ярмарку губернського міста: той самий шум, такі ж харчевні і навіть щось схоже на щі вариться в казанах.

На міському валу, поблизу урядових військ, Гончаров бачив, як солдати схопили раптом у натовпі якусь сумирну людину і потягли за собою. Їм належала нагорода за кожного спійманого «заколотника». Але захопити живим тайпіна було не так просто, і тому негідники хапали першого-ліпшого перехожого, відрубували йому голову і одержували за це гроші.

Побував письменник і на «променаді», відведеному для заміських прогулянок європейців. Коли два китайські вершники випадково заїхали туди, англійський офіцер по-звірячому побив їх палицею; один вершник непритомний звалився з коня. Моряк з англійського судна розважався тим, що відтягував убік за волосся всіх китайців, яких доводилось йому обганяти на вулиці.

— Багатіють за рахунок китайців, отруюють їх опіумом, та ще й презирливо ставляться до своїх жертв! — обурювався Гончаров. — За опіум китайці віддають не тільки чай і шовк, але й свою кров, енергію, розум, життя. Англійці й американці холоднокровно беруть усе це і обертають на гроші. Хай товар буде отрутою — тільки б зиск. Цивілізована нація!

Гончаров бачив тільки один з куточків країни і то мельки. Багато так і залишилось йому неясним. Російські моряки жили в Шанхаї недовго: Путятін одержав повідомлення, що почалась російсько-турецька