Читати книгу - "Капітани піску. Габрієла"

Задирака скорчив міну і, піддражнюючи Безногого, насмішкувато докинув:

— Твоя сімейка тебе розшукує, Безногий. Матуся шукає тебе, щоб дати тобі цицю…

Безногий скочив на нього і вихопив ножа. І він убив би негреня, коли б Жоан Здоровило і Кангасейро не відтягли його. Переляканий Задирака втік. Безногий пішов у свій куток. В очах його палала ненависть. Педро Куля поклав йому руку на плече:

— Може, вони ніколи не помітять крадіжки, Безногий. Ніколи не дізнаються, що то через тебе… Не хвилюйся!

— Коли доктор Раул повернеться, дізнаються…

І він захлинувся слізьми, яких жахнулися капітани піску. З усіх лише Педро Куля і Професор зрозуміли його. Професор розвів руками, бо нічого не міг зробити. Педро перевів розмову на інше. Сильний вітер віяв уздовж піщаного узбережжя, і його шум був схожий на жалібний стогін.

Підіймаючись по схилу гори, Педро Куля розмірковував, що нема нічого кращого в світі, як мандрувати ось так, без певної мети, вулицями Баїї. Деякі з вулиць асфальтовані, але більшість забруковано чорним камінням. Дівчата визирають з вікон великих старовинних будинків, жінки в чорних вуалях виходять з церкви. Сонце нагріває каміння і асфальт, освітлює дахи будинків. На балконі великого будинку видно квіти у вазонах. Вони різнокольорові, і сонце щедро дарує їм своє світло. Дзвони церкви Консейсан де Прайя гудуть без упину. Посеред схилу негр і мулат схилилися над гральними костями. Педро Куля, минаючи їх, привітався:

— Як живеш, Білий Сич?

— А ти, Куля, як тобі ведеться?

Мулат кинув кості, і негр заглибився у гру. Педро Куля продовжує свою прогулянку. Поряд з ним Професор. Його худорлява постать хилиться вперед, ніби йому важко долати сходи. Але він посміхається святковому настрою дня. Педро Куля повертається до нього і помічає посмішку. Місто має веселий вигляд, яскраво освітлене сонцем. «Дні в Баїї, наче святкові дні», — думає Педро Куля, відчуваючи, що його теж охоплює радість. Він голосно насвистує і, посміхаючись, плескає Професора по плечах. Обидва сміються і за мить уже голосно регочуть. А проте в них усього кілька монет, обидва в лахмітті і не знають, де знайдуть їжу сьогодні. Але вони радіють красі дня і можливості вільно прогулюватись вулицями. І вони йдуть, безпричинно сміючись. Педро Куля обіймає Професора за плечі. З того місця, де вони перебувають, видно базар, гавань з вітрильниками і навіть старий склад, де вони ночують. Педро Куля прихиляється до стіни.

— Тобі треба було б намалювати усе це… Краса яка!..

Професор насуплюється.

— Я знаю, що цього ніколи не буде.

— Чого?

— Я інколи замислююсь… — І Професор дивиться на гавань, туди, вниз, на вітрильники. На маленьких людей, що тягають мішки на спинах, і продовжує тремтячим голосом, ніби його хтось ударив: — Я прагну намалювати кілька картин звідси…

— У тебе є здібності. Якби ти ходив до школи…

— … але ніколи в мене не вийде радісна картина.

Професор ніби не чув слів Педро Кулі. Задивлений у далечінь, він здавався тепер ще худішим.

— Чому? — здивувався Педро. — Хіба ти не бачиш, яке тут усе гарне? Все веселе…

Педро Куля показав униз на дахи міських будинків:

— У них більше кольорів, ніж у веселки…

— Це правда… але придивись, усі люди сумні. Я не кажу про багатих. Ти знаєш. Я кажу про тих інших, з доків, з базару… Ти знаєш… Всі вони з голодними обличчями… Я не вмію сказати про це… Але я відчуваю цей образ…

Педро Куля більше не дивується.

— Тому-то Жоан де Адам і організовував страйк у доках. Він каже, що прийде день, коли все зміниться, все перевернеться…

— Я теж читав про це в одній книжці… У книжці, яку брав у Жоана де Адама. Якби я ходив до школи, як ти кажеш, то було б добре. Колись би я намалював багато гарних малюнків. Намалював би гарний день, як люди весело йдуть, як сміються, намалював би коханців, як оті двоє в парку Назаре, знаєш? Але де ж та школа? Хочу намалювати щось гарне, йду по вулиці, і день гарний, все гарне, але люди сумні, і я не знаю нічого… Я хотів би намалювати радісну картину.

— Хтозна, може, справді краще малювати саме як ти? Може вийти навіть ще красивіше.

— Що ти знаєш? Що знаю я? Ми ніколи не ходили до школи… Я хотів би малювати людські обличчя, людей з вулиці, але я не вчився в школі. Є багато такого, чого я не знаю.

Він помовчав, подивився на Педро, який його слухав, і вів далі:

— Тобі ніколи не доводилося побувати в школі мистецтв? Ну й краса там! Я одного разу спробував, прокрався в один зал. Усі там одягнені в довгі сорочки, вони мене не помітили. Малювали голу жінку… Якби я коли-небудь зміг…

Педро Куля замислився. Він дивився на Професора, ніби обмірковуючи щось. Потім промовив поважно:

— Ти знаєш ціну?

— Яку?

— Ну, скільки треба платити за школу, вчителеві?

— А навіщо?

— Ми складемося, заплатимо за тебе. Професор розреготався.

— Ти й не уявляєш собі, як це складно. Це неможливо, облиш дурниці.