Читати книгу - "Проблеми кримінальної відповідальності: навчальний посібник."

науку американський юрист Ф. Лібер у ХІХ столітті. Інститут покарання здолав дуже важкий шлях розвитку, постійно змінюючись як за своєю сутністю, так і за формами прояву, що залежали від відповідного політичного режиму у тій чи іншій державі. Філософські вчення про покарання, перші спроби вирішення цієї проблеми знаходимо в релігійних джерелах. Усім релігіям характерна вимога відплати, помсти. Так, у книзі «Буття» Старого Завіту сказано: «Хто проллє людську кров, того кров проллється...». В Євангелії йдеться: «Мені помста – аз віддам».

В Корані майже те саме: «Правовірні, закон відплати установлений ... за вбивство: вільний повинний умерти за вільного і слуга за слугу, жінка за жінку...». Індуські релігії також ґрунтуються на вченні про відплату за всі погані вчинки.

Отже, у багатьох релігіях покарання пов’язувалося з ідеєю відплати (кари) злочинцеві за вчинений ним злочин.

Зауважимо, що спочатку помстою за будь-яке злочинне діяння могла бути кров без усякої міри, якщо особу впіймали на місці злочину. Перелюбник, злодій могли бути безкарно вбиті. Пізніше встановлюється принцип таліону («рівним за рівне»), а ще пізніше помста замінюється викупом. Спочатку за менш небезпечні посягання, а згодом – навіть за вбивство. У таліоні, – зазначав М.Д. Шаргородський, – виражено перехід від колективної відповідальності до індивідуальної, і на той час це був крок уперед.

Покарання як відплату трактували найбільш відомі представники ідеалістичної філософії. Зокрема, І. Кант на запитання: «Який вид покарання є достатнім для громадської справедливості?» відповідав, що жоден, окрім принципу рівності. Зло, яке ти вчинив стосовно іншого, ти спричинив самому собі. Якщо ти його ображаєш, ти ображаєш самого себе: вбиваючи його, ти вбиваєш самого себе. Лише право відплати, але, безсумнівно, перед судом може вказати і якість, і міру покарання. Отже, головне в покаранні – це те, що воно є неминучим наслідком злочину, відплатою за спричинене зло.

Ці положення підтримав і Г. Гегель. Причому він вважав, що фактом свого злочину злочинець дає згоду на вчинення щодо нього покарання. Проте, за Гегелем, покарання є не обов’язковою відплатою, а адекватною. Наголошуючи на неприпустимості застосування принципу таліону, Г. Гегель з деякою іронією писав, що, культивуючи правило зуб за зуб, око за око, зрештою можна дійти до того, що всі будуть беззубими та сліпими. Тож гегелівське трактування покарання як відплати відрізняється від трактування його попередників, оскільки він говорить не про рівнозначну відплату, а про відплату як відновлення права, порушеного злочинцем.

Уявлення про покарання як відплату в суспільній свідомості не зникло й до сьогодні. Багато хто у тяжкості покарання вбачає помсту за вчинений злочин. У названій вище монографії І.С. Ноя наводиться витяг з одного листа, в якому кореспондент стверджує, що він – за найжорстокіші покарання, адже злочинці не вважають людей людьми, тому їм треба платити тим же, знищуючи так само безжалісно, нещадно, як вовків або безпритульних собак. Справа це неприємна, але не можна викинути сміття, не забруднивши рук.

Чим же пояснити, що в суспільстві зберігається уявлення про покарання як відплата за вчинений злочин? Безперечно, однією з причин збереження в повсякденній свідомості поглядів на покарання як на засіб відплати є низький рівень загальної та правової культури. Насправді не жорстокість покарання, а безкарність – ось реальна проблема сучасного суспільства.

Критикуючи прихильників покарання-відплати в радянському кримінальному праві, а їх основний аргумент – задоволення за допомогою такого покарання почуття справедливості, А.А. Піонтковський правильно зазначив, що справедливим для нас може бути лише таке покарання, яке буде доцільним і раціональним засобом найбільш успішної протидії злочинності, тобто сприятиме зміцненню суспільної дисципліни, виправленню осіб, які вчинили злочин, попередженню злочинів.

Поняття відплати дослідники розуміють по-різному. С.В. Познишев щодо цього зауважував, що основне розходження в поглядах на покарання здавна полягає в тому, що: одні вбачають у покаранні відплату на основі справедливості; інші вважають, що єдиною підставою покарання є його необхідність для запобігання злочинам. У першому випадку покарання за силою страждань повинно бути еквівалентне злочину; в другому – такої рівності бути не повинно, потрібно лише, щоб покарання здійснювало достатню попереджувальну дію.

М.М. Ісаєв вважав, що відплата – це заподіяння злочинцеві страждання не лише з метою виправлення, спеціального і загального запобігання новим злочинам, а й у деяких випадках заради самого страждання. Іноді покарання переслідує лише одну цю мету – справедливу відплату, зазначав він.

Треба бачити відмінність між карою та відплатою за спричинене зло. Кара полягає в заподіянні позбавлень, страждань злочинцю безвідносно до спричиненої шкоди, тоді як відплата – це заподіяння злочинцю зла, рівного заподіяному ним самим. Кара від відплати відрізняється тим, що перша пов’язана з розумними міркуваннями, а друга – продиктована переважно почуттям помсти до злочинця.

Час лише змінює форму обґрунтування покарання-відплати: спочатку посилалися на релігійну відплату (гріх і спокута), потім на ідею моральної відплати (моральна провина і моральна відповідальність), а нині – виражається у формі гегелівської правової відплати.

Прогресивні філософи, політики і криміналісти вже давно спростували подібні погляди на покарання, визнаючи їх неефективними.

Проти ідеї покарання як відплати виступали ще мислителі доби середньовіччя Г. Гроцій і Т. Гоббс. І. Бентам був переконаний, що будь-яке покарання є саме по собі злом і тому воно допустиме лише тоді й тою мірою, коли й оскільки воно (покарання) здатне усунути (загладити) більше зло. Він висував три умови можливого застосування покарання: по-перше, воно не може застосовуватися, якщо не здатне запобігти новому злочину; по-друге, покарання не має бути занадто дорогим, не дорожчим заподіяної злочином шкоди; по-третє, покарання недоцільне, якщо шкода від нього може бути відвернена іншим, дешевшим способом.

Вирішальний внесок у заперечення покарання як відплати і постановку перед ним позитивних цілей вніс Ч. Беккаріа. Він вважав, що варто застосовувати лише таке покарання, яке при збереженні співвідношення зі злочином справляло б найбільш сильне враження на свідомість і було б найменш болісним для тіла злочинця.

Кару заперечували і деякі утопісти. Наприклад, соціаліст-утопіст Р. Оуен