Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Віланда зупинила коня.
— Нагадує… Жахливо.
Її лице стало суворим, як у крейдяного ідола.
Несподіваний вітер приніс з собою куряву, зів'яле листя, гілочки, травинки, він завивав, скиглив серед свіжих руїн, зі стогоном терлися об каміння підняті в повітря піщинки.
Віланда раптом пожвавішала, ніби щось придумала. Енергійно повернулася до брата, притримуючи рукою пасма волосся, що вперто шмагали обличчя:
— Годі стояти, збирай своїх людей!
— Куди поспішати? — відповів він тепер уже й справді безбарвним тоном, дивлячись у далечінь.
— Знайдемо.
— Не хочеться шукати.
Віланда під’їхала ближче, зупинилась — очі навпроти очей — поклала руку на плечову застібку його плаща.
— Коріелю! Що ти кажеш?
— Я відчуваю себе стрілою, що пролетіла повз ціль. Це кінець.
— Стріли використовують не один раз.
— Ти слушно кажеш: використовують. Щоразу хтось повинен натягати тятиву.
— Хіба не ти сам це завжди робив?
— Схоже, що ні.
— Невже Вельф?
Він лише презирливо скривив губи. Сестра здивовано струснула головою.
— Мені здавалося: ти його зовсім не слухав. Навіть робив усе наперекір.
— Мені теж так здавалось…
— А якщо… — Віланда дихала уривчасто, постійно ловлячи руками тріпотливе волосся, що било її по лицю, бо вітер дув іззаду. — А якщо… я спробую?.. Натягти?
— Спробуй, — ледь чутно мовив брат, але вона почула.
— Ти не опиратимешся? Чому? — питання потонуло в темряві його розширених зіниць, розчинилося повільно й лагідно.
Розгублена Віланда ще раз уривчасто зітхнула й облизала губи. Прошепотіла з надією:
— То ти мене любиш? Справді?
Коріель досить довго прислухався до скавучання вітру й вигуків спішених прислужників, які допомагали один одному ловити наполоханих коней.
— Якщо хочеш, можеш називати це й так.
Віланда дивилась на нього і вже не поправляла з обличчя пружні пасма волосся. Очі налилися слізьми, але вона закинула голову — і вони не стекли вниз по щоках, а закипіли й висохли, тільки повіки злегка почервоніли.
А брат почав говорити безбарвно й монотонно — згадував вивчене колись напам'ять:
— Те, чого не зуміли здолати завойовники, зробила природа. Велика ріка раптом змінила своє річище й відступила від стін міста на два дні шляху на схід. Не можна було прожити без води в розпеченій пустелі. Довелось залишити виплекане тисячоліттями місце, і горда фортеця за кілька десятиліть перетворилась на скупчення безликих пагорбів піщаних сіро-жовтих відтінків… Буря гніву Господнього знищила країну Авілар…
— Що це? — тон Віланди був незадоволений, але сумний речитатив заспокоїв її.
— Уривок з літопису про загибель Авілара — «Довгі сутінки магів».
Дівчина довго мовчки розглядала його — ніби бачила вперше. Вітер стих, став майже помірним. Тепер лише величезна безформна купа каміння нагадувала про недавню трагедію.
— Я зберу людей, — сказав Коріель просто й буденно і помчав у степові простори. Його кінь красиво вигнув шию, радо перебираючи стрункими ногами.
Диводан постійно був поруч. Він не зрозумів ані слова з розмови на авіларському наріччі, але здогадався про її зміст і сам здивувався своїй несподіваній спостережливості. І коли Віланда звернула на нього увагу й байдуже кинула: «Ти тут…» — відповів тихо, проте чітко вимовляючи кожне слово:
— Хтось повинен бути поблизу… — і подумки додав: «У такі хвилини» — і, впіймавши вдячний погляд, помітив, що вона зрозуміла.
Недосвідчена, зовсім юна дівчина з розкуйовдженим волоссям і вологими очима. На ній немає того крижаного карбу відшумілих віків, що помітний у кожному русі її гордовитого брата.
Подумки назвав її не чаклункою, а дівчиною. Дивно. Схопив уздечку ближче до гриви й легенько вдарив коня по шиї — рушив навздогін Віланді, замріяно поглядаючи на мерехтіння діамантових разків, що легко ковзали по шовковистій спині її коня.
Згадав Зорицю й уперше спокійно, без відчаю й роздратування подумав, що з Політком їй буде добре. Навіть і в такий страшний час, коли світ стає дибки.
Вітер на очах слабшав, зашелестіла під копитами вигоріла від жагучих степових променів ковила, почувся звичний запах диму.
Фортеці розсипалися, а вітри, сонце, трави — залишилися. Як і вічний щем невиразної надії. Надії на що?
25Коли вітер безодні підхопив звільнену від тіла Огнеславу, вона не відразу зрозуміла, що сталося. Торжество коханих очей навпроти — і раптом холодна порожнеча, чорне тло космосу зі срібними прикрасами зірок. Ще відчувала силу й тепло його рук, а в голові вже паморочилося від крутого спуску крізь вир райдужного мерехтіння.
Незбагненним калейдоскопом прошелестіли повз неї невідомі царства й планети, народи й епохи — все таке скороминуще й ефемерне порівняно з вічністю. Тільки наприкінці повільніше пропливли, даючи хоч трохи розгледіти себе, нічні втаємничені лани, повні лагідного шепотіння лісочки й нечисленні миготливі вогники поселень.
У передранковій
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.