read-books.club » Любовні романи » Якщо подолаєш прокляття 📚 - Українською

Читати книгу - "Якщо подолаєш прокляття"

251
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Якщо подолаєш прокляття" автора Світлана Горбань. Жанр книги: Любовні романи. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 60
Перейти на сторінку:
ти їх насилала?

— Двічі.

— За весь час?

Вона кивнула, і дивна усмішка освітила Вельфове обличчя:

— Я їх не розпізнав. Ти й так снилася мені щоночі.

— О сонце й вітер! — Огнеслава змахнула долонями до гори, і обличчя її засвітилося в рожевих відблисках зорі. — І… без одягу бачив?

— Дуже часто.

— І що відчував?

— А ти не здогадуєшся? Одного разу ти з’явилася зовсім гола, окутана лише своїм сяючим волоссям. Я підійшов ззаду, відгорнув важкі довгі пасма… Торкнувся твоїх плечей… Пальці ковзали по шкірі, й пучками я відчував… тебе… А ти сказала: «Твої пальці… цілують мене…»

— Перестань! — раптом вигукнула Огнеслава.

Вони оговтались — очі навпроти очей, уривчасто дихали видих у видих, мов одна людина. І кінська грива між ними коливалась, мов трава од вітру.

Відвернувши рум’яне обличчя, Огнеслава поправила своє розкішне волосся:

— Може, не поспішатимемо? У мене зараз дивне відчуття, ніби все навколо — і зорі, і небо, і повітря, і трава під ногами — моя рідня… Ніби ми розуміємо одне одного. Всі. Колись у дитинстві було щось подібне.

— І в тебе також? А я гадав, що в мене таке від ланцюгів, якими припнув до землі Тровік.

— Ланцюгів? Це ланцюги?

— Або мотуззя. Досить-таки міцне.

— А не може статися, що вони втримають тебе тут? Коли я… Коли мене вже не буде?

— У мене вистачить сили розірвати їх.

— Силою кохання?

Він з лукавою усмішкою приклав до губ палець:

— Про це не говорять.

— А я орачка. І завжди порушувала всі закони та звичаї.

— Я знаю, — відповів він таким тоном, що Огнеслава зрозуміла цю коротку фразу як ще одне освідчення в коханні.

Знову йшли мовчки, тільки тремтіли руки, які з обох боків тримали вуздечку. А небо попереду переливалося казковими барвами… І промені вже креслили чіткі лінії, що розтікалися врізнобіч…

Сонце викотилося з-за обрію. І завмерло. Зверху насувалися хмари. За яскравим ранком мав прийти похмурий день.

— Пора, — Вельф зупинився.

Огнеслава стрепенулась і глянула, як розгублене дівчисько, що благає допомоги:

— Мені страшно.

Вельф ступив уперед, назустріч сонцю.

Вона простягла до нього руки:

— Іди сюди. Тільки спочатку скажи: все станеться дуже-дуже швидко?

Він повернувся, оглянув її всю і взяв за обидві кисті трохи вище від долонь, усе ще тримаючись на відстані:

— Миттєво.

— І ми не встигнемо… хоча би щось відчути?

— Хіба ти ще… не… — він задихнувся, намагаючись утримати конвульсивне тремтіння рук.

— У тебе обличчя зараз… як тоді, вперше… — прошепотіла вона.

— Ти перемогла… Нехай же постане новий світ.

Вони одночасно прилинули одне до одного, спраглі руки торкнулися плечей, обнялися, губи зустрілись…

І Вельф відчув, як вона віддаляється, сповзає вниз, холоне в його обіймах. Наповзла морозяна хвиля жаху й заціпеніння. Намагався втримати — не її, тільки тіло — але коліна підгиналися, руки не слухались… Несподівано опинився над землею, яка піднялася, потяглася вгору, вся, потому опустилася, здригнувшись.

Цієї миті змінювалося те, що вважалося незмінним: тріскалися скелі, осипаючись камінним градом, річки повертали в нові річища, незнаний досі вихор позривав зі звичайних місць зорі, хитнулося й саме небесне склепіння.

Звірі кинулися тікати, хто куди. Птахи злетіли в повітря всі разом і закружляли у вирі гучного повітря.

Перелякані люди ловили оскаженілих тварин, і це допомагало не вмерти зі страху.

Налетів шалений вітер, знялася курява. Змішалися тіні від хмар і пташиних крил.

— Бог-Сонце покинув нас… — стогнали люди, вклякнувши на колінах, вони сподівались вимолити пощаду в сонця, якого не було видно, сотні голосів злилися, але ніхто не чув один одного.

І майже ніхто не розумів, що відбувається.

24

Земля здригнулася. Замок захитався — й осів, розсипався.

Величезні брили, падаючи, загуркотіли так, що заглушили кінське іржання та зойки.

Падаючи, Диводан устиг схопитися за вуздечку і тепер намагався втримати й заспокоїти свого огира, який ставав на диби з переляку. Хлопець поздирав шкіру на пальцях, проте вдержав-таки коня, погладив йому голову й шию, спантеличено озираючись на руїни замку.

— Не можу повірити! — крикнула Віланда до Коріеля. — Вони таки… зробили це! — кінь гарцював під нею, крутився, вона тупцювала довкола брата. — Ти вчасно… попередив нас! А я не вірила… Не могла повірити…

Але юний чаклун дивився не на неї, а туди, де щойно височіла фортеця, а тепер здіймалась лише безладна купа каміння.

— Тобі це нічого не нагадує? — спитав байдуже, але за

1 ... 35 36 37 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якщо подолаєш прокляття», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якщо подолаєш прокляття"