Читати книгу - "Квіти на снігу"

– І малюєте?

– Авжеж.

– І в якому ж стилі? Як Шишкін і Левітан чи просто кружечки-кубики-квадратики, як тепер модно?

Вона знітилася, якось невпевнено затупцяла, почала пояснювати, що якби знала, що мене це зацікавить, то щось би прихопила із собою, але хіба так важливо, чи дизайнер малює і в якому стилі; їй казали, що в газеті головне – розташування матеріалів, фотографій, заголовки…

– Вам правильно казали. То я так… Просто цікаво.

– Якщо цікаво, то я принесу… – поспіхом запевнила вона. – Завтра ж. Так є у вас посада дизайнера?

– Завтра й поговоримо, – ухилився я від відповіді.

Малярство мене ніколи особливо не цікавило. От музика – інша річ. Навіть ді-джеєм на студентських дискотеках був. Батька це до сказу доводило. Подумати тільки: син такого відповідального партійного працівника – патлатий ді-джей! Сердився старий і пізніше, – коли керівна й напрямна вже не керувала й не направляла, – бо через ті, як він казав, танцюльки йому ніяк не вдавалося мене до бізнесу залучити. Хоча не тільки танцюльки були перешкодою на шляху до того навернення. Ну не шурупав я нічогісінько в майонезно-кетчупних справах! Тато влаштував мене на історичний, бо історики тоді ставали всілякими начальниками. Я й історії не любив; може, з мене й справді непоганий музикант вийшов би. А от кетчупно-майонезних справ майстер ніякий. Та й дивна одержимість, з якою мій завжди політично правильний та ідейно спрямований татко раптом так заповзявся загрібати капітал, попервах здавалася мені якоюсь дурною грою. Але для нього то була не гра.

Якось ми проходили повз новобудову – на затишній вулиці неподалік від центру міста будівельники споруджували елітний будинок, один із перших у той час. Рвучкий вітер збивав із ніг, осінь переходила в зиму, дощ – у сніг. З під’їзду будинку вийшов чоловік у дорогій дублянці та ондатровій шапці, з портфелем під рукою, підійшов до блакитної «Волги», водій хутко відчинив перед ним дверцята, опасисте тіло протиснулося в них, і автівка поїхала. А на четвертому поверсі будівельники продовжували класти цеглу. Батько притримав мене за руку.

– Де б ти хотів зараз опинитися – у теплій автівці чи оно там, на четвертому поверсі, під дощем і снігом?

Я здивовано стенув плечима й засміявся:

– А ти ніби не здогадуєшся?

– Я-то здогадуюсь. А от ти, здається, не дуже думаєш про день завтрашній. Дивися, протанцюєш зі своїми жевжиками на дискотеках цей час, коли треба брати бика за роги, а потім уже й вибирати не зможеш, подобається тобі чи ні, хочеш ти цього чи не хочеш – вижене тебе життя на дощ і вітер, та й будеш робити те, що тобі накажуть. Будеш робити, щоб не здохнути з голоду. Отож обчикриж оці патли й спрямовуй, сину, свою енергію з ніг у голову. Поки є такий шанс. І поки я ще можу допомогти. А далі наловчишся, і все піде як по маслу: не святі горщики ліплять.

Ох як тяжко мені було перемикатися! Якби не старий із його стартовими партійними грошима та зв’язками… Але тепер батько зі своїми набряклими ногами вже не стаєр на бігових бізнесових доріжках. Тут іще й не такі, як він, вибилися із сил, заблукали в крутих лабіринтах, та так, що й досі вибратися не можуть. Конкуренція, рекет, рейдерство, перерозподіл капіталу, створення бізнесових імперій, злиття капіталу й влади… Усе це так несподівано звалилося на батькову голову, що вона якось передчасно почала по-старечому посіпуватися. Та він не переставав повчати мене:

– І в новому житті те саме старе правило, якого від створення світу ще ніхто не відміняв: хочеш втриматися в сідлі – не обов’язково бути дуже розумним, тримай ніс за вітром і будь ближчий до потрібних людей.

Я добре засвоїв батькові настанови й нові-старі правила. Бо люблю швидку їзду. Бо мені подобається жити в елітному будинку, а не зводити його цеглина за цеглиною під вітром, снігом і дощем. Бо краще наказувати комусь, ніж виконувати чиїсь накази. Бо це так солодко – мати владу над іншими, бачити страх у їхніх очах, спостерігати, як вони прогинаються перед тобою, залежать від тебе. Майонезно-кетчупна епопея тільки роздражнила мій апетит, але не могла вже його задовольнити. Мені нецікаво було займатися виробництвом. Шукав інший шлях. Якраз надибував людину, яка б добре розумілася на малярстві й сама трохи малювала. Тому й вирішив ближче придивитися до Анжели – можливо, мені послала її сама пані Удача, така прихильна до мене останнім часом.

Анжелині малюнки мені не сподобалися. Абсолютно. Якісь пагорби з мурами замків, птахи з крильми-листками, жінки з тонкими видовженими поставами й неправдоподібно тонкими таліями, дерева з розквітлими кронами, що проростають у небо просто з хмар…

Не розумію такої мазні, а все незрозуміле не сприймаю, просто відкидаю геть.

Вона, мабуть, помітила скепсис у моєму погляді. Спочатку знову знітилася, змовкла, ніби розмірковувала, як діяти далі. Подумав: зараз вона забере свої манатки й вимететься звідси. Але дівчина раптом тріпнула гривкою над зеленими очима й заговорила. Заговорила так, ніби хотіла мене в чомусь переконати: що мистецтво – це не фотографія, а погляд художника на природу речей, його бачення світу, що її роботи метафоричні й метафізичні, що вона обожнює експресію й феєричну мелодику фарб, що в мікрокосмосі закодована вічна краса…

Її дивні слова я розумів іще менше, ніж малюнки. На малюнках принаймні хоч видно, що ото жінка, хоч, мабуть, і трохи схиблена на дієтах і висушена анорексією, а ото пташка, хоч і з причепленими замість крил листками. А що означає «міражна метафізичність» чи «феєрична мелодика фарб»? Спробував перевести потік того говоріння в інше русло. Запитав, яких