Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Ігнатович склав мапу всіх убивств жінок у цій місцевості від 1971 року, позначивши місця, де востаннє бачили жертв. Згідно з нею жертви або виїжджали вранці з Полоцька, або поверталися до нього ввечері з інших міст. Тепер стало очевидним, що вбивця жив неподалік Полоцька, й Ігнатович припустив, що останнє вбивство було вчинено під Вітебськом, щоби збити слідчих зі сліду. Він перевірив дані державної реєстрації автомобілів і виявив у районі Полоцька 45 власників червоних «Запорожців». Порівнюючи їх із ймовірним профілем убивці, Ігнатович зупинився на Геннадії Михасевичі — завідувачі авторемонтної майстерні в радгоспі «Двина», розташованому за два кілометри від Полоцька.

Михасевичу було 38 років, він був одружений і мав двох дітей. Він був активним комуністом і часто писав у місцевій газеті як передовий робітник. Коли слідчі завітали опитати його, сусіди були дуже здивовані. В минулому Михасевича, здавалося, не було нічого, що давало змогу пов’язати його з якимось злочином. Проте слідчі взяли зразок почерку Михасевича і виявили, що він збігається з запискою, знайденою в роті останньої жертви. Михасевича заарештували.

Впродовж чотирнадцяти років Михасевич убивав жінок на дорогах Білорусії, але жорна правосуддя теж оберталися: за його злочини було засуджено тринадцятьох осіб, дванадцятеро з них отримали тривалі терміни ув’язнення, а одного було розстріляно.

Першим із засуджених був Олександр Гарилов, заарештований у 1971 році після нелегального повернення до Вітебської області з колонії, де він відбував покарання за хуліганство. Гарилова звинуватили у першому з убивств, вчинених Михасевичем, хоч єдиний його зв’язок із жертвою полягав у тому, що він був заарештований за іншим обвинуваченням невдовзі після знайдення тіла жертви.

Гарилов погодився зізнатися в цьому вбивстві після того, як слідчий Михайло Жовнерович став погрожувати йому смертною карою. Проте в останню хвилину Гарилов почав кричати, що обвинувачення хибне, а Жовнерович — негідник. Незважаючи на це, суд тривав далі, і зрештою Гарилова засудили до 15-ти років ув’язнення.

Двадцятидворічному робітнику Орлу теж погрожували смертною карою. Його посадили до камери, що кишіла вошами, й запевнили — якщо він не зізнається, вони з’їдять його живцем. Воші не давали йому ні спати, ні відпочивати, тож врешті-решт Орел зізнався в тому, чого не скоював.

Ще одним звинуваченим став волоцюга на прізвище Тереня, заарештований за дрібне правопорушення, вчинене ним у стані сп’яніння в той період, коли розслідували перші вбивства. Йому пообіцяли 15 років ув’язнення, якщо він визнає свою провину. Тюремні умови були для Терені звичними, а смертної кари він боявся, тому пристав на цю пропозицію. Однак на суді він раптом заявив, що нікого не вбивав. Але потім махнув рукою й повторив ту версію злочину, яку продиктували йому слідчі. Несподівано для Терені суд засудив його до смертної кари. Клопотання про пом’якшення покарання було відхилено, і Тереню розстріляли.

Терені було понад 30 років, він був родом з одного із сіл Вітебської області. Після арешту Михасевича мати Терені звернулася до одного із московських слідчих із проханням допомогти в поверненні їй останків сина. Той зателефонував до вітебської в’язниці й дізнався, що Тереню поховали в загальній могилі. Пізніше цей слідчий розповідав журналістові «Літературної газети» Ігорю Гамаюнову: «Я не міг на неї дивитися. Вона стояла там у хустці, з очами, повними сліз, і в мене завмерло серце. Я лише сказав їй: “Ваше питання ще розглядається”».

Блинова та Лужковського заарештували за вбивства їхніх коханок. Блинова було важко залякати, але Жовнерович сказав одному з міліціянтів: «Блинов хоче пити. Дайте йому напитися». Міліціянт відвів Блинова до сусідньої кімнати й завдав такого удару, що в того кров із носа потекла до рота. Після цього слідчий спитав: «Ну що, напився?»

Потім Блинова направили до психіатричної лікарні, де після кількох ін’єкцій він почав нестримно говорити. Лікарі прислуховувалися до цього бурмотіння, намагаючись почути якісь подробиці його гаданого злочину, але марно. Незважаючи на це, лікарі надали висновок, який узгоджувався з висунутим обвинуваченням.

Адамов працював водієм самоскида поблизу місця, де було виявлено тіло однієї із жертв. Його заарештували й допитували десять разів впродовж двох тижнів, перш ніж він зізнався в злочині, щоб уникнути смертної кари. Адамова засудили до 15 років ув’язнення. В колонії він намагався повіситися.

Дев’ятнадцятирічного вітебського студента Ковальова заарештували після того, як один зі свідків повідомив, що Ковальов зі своїми друзями Янченком і Пашкевичем грав у волейбол поруч із тим місцем, де було знайдено тіло останньої жертви. Ковальов отримав 15 років ув’язнення, а Янченко та Пашкевич — по 12 років.

Після затримання Михасевича Ігнатович відрядив одного зі своїх слідчих із дорученням звільнити Ковальова, який на той час провів у колонії 13 років. Коли його заарештовували, його наречена відмовилася повірити в те, що він убивця, а потім поїхала до нього в колонію під Мінськом, де вони зареєстрували шлюб, і чекала на нього 13 років, доки його не випустили.

Коли Ігнатович зайнявся цією справою, йому навіть не сказали, що було вже десять справ, фігуранти яких отримали вироки. Лише тоді, коли він почав розслідування і звернувся на додаток до матеріалів двадцяти шістьох офіційно не розкритих справ про вбивства ще й до цих десяти справ, він уявив собі справжній масштаб злочинів, вчинених цим убивцею.

На 1985 рік деякі із засуджених уже відбули свої терміни й вийшли з колоній. Одним із них був Гарилов, який відсидів десять із присуджених йому 15 років. Ігнатович запросив інформацію про нього, і йому повідомили, що Гарилов живе у Вітебську.

Ігнатович написав Гарилову і запросив його на бесіду. Невдовзі по тому йому зателефонувала сестра Гарилова й сказала, що він не зможе приїхати. Коли Ігнатович спитав про причину, вона відповіла: «Приїздіть і самі побачите».

Ігнатович приїхав до квартири в напівзруйнованому будинку на околиці міста. На той час Гарилову було 37 років, але Ігнатович побачив перед собою старого, геть сліпого чоловіка. І хоча справжнього вбивцю на той час ще не впіймали, Ігнатович був упевнений у невинуватості Гарилова й сказав йому: «Я не можу повернути вам ні зору, ні років, дарма проведених у таборах, але я можу повернути вам чесне ім’я». Гарилов заплакав і сказав: «Поверніть принаймні чесне ім’я, щоби сусіди не вважали мене вбивцею». Батько Гарилова теж розплакався, та й сам Ігнатович ледь стримував сльози.

Зрештою Ігнатовичу вдалося звільнити шістьох осіб. Інші відсиділи свої терміни до кінця, а Тереню було страчено. Виходячи на свободу, дехто плакав, інші ж лаялися.

Більшість звільнених чоловіків змирилися зі своєю долею й поступово повернулися