Читати книгу - "Любові полум’я"

у сліпучому, яскраво-жовтому сяйві, де ти ні про що не пам’ятаєш і ні про що не дбаєш. Лише хвилюєшся аби раптом не зникнути звідси з якоїсь незбагненної причини. А їх може бути багато… І кожен знає це, коли робить щось не по совісті, яка захована десь у грудях і щоразу боляче смикає за нервові волокна, коли чиниш зле. Потім глушиш у собі той докір, це сумління чи то роботою, чи то відмолюванням того гріха. А з часом забувається, бо ж треба жити далі. І знову твориш черговий раз на зле, але вже не так страждаєш і мучишся, як попереднього разу, бо ж вже притупив свою совість, замулив чисту душу. А потім вже, як той сніговий ком, лише набираєш обертів, але вже не оглядаєшся на скоєне. Звик, пітьма затягнула і хитро видає себе за напівтемряву. Совість мовчить, а зло торжествує і переконує тебе у твоїй же правоті. Бо ти обираєш сам, завжди обираєш ти! Хоча десь там, углибині нутра знаєш, що доведеться платити за рахунками. Так то ж не зараз, а… Та час вендети прийде тоді, коли не сподіваєшся, тоді коли вже нічого з того і не пам’ятаєш… Пригадається, коли хтось легко підійматиметься вгору, а хтось із незрозумілим тягарем намарно прагне туди ж…

Невеличка чепурна сільська хатина Віолиних батьків була крайньою на селі. Дбайливо побілена перед святами, з пофарбованим на червоно дахом, і з калиною над криницею зі студеною, воістину чистою водою, якою може бути тільки вода з батьківського колодязя. Обабіч хати влітку полум’яніла рута та гладіолуси, а на трав’яному подвір’ї паслися рябі, улюблені мамині курочки. За хатою з городом вилася дорога попри торф’яне озерце до іншого, меншого села Убині.

На подвір’ї метушилися жінки з родини: виносили і заносили якісь речі з хати до літньої кухні, відганяли від сіней курей. Ніхто не виказував смутку, адже на дворі Вознесіння Господнє.

— Віолцю, приїхалась нарешті, — глухо скрикнула здалеку мамина давня подруга і родичка Ярина.

— Христос воскрес, цьоцю, — стиха привіталася, пригнічена горем молода жінка.

— Воістину воскрес! — з усмішкою відповіла Ярина. — Не побивайся так, люба! Гані мала добрий вік. Дай Боже і нам так пожити!

Віола не стрималася і розплакалася на плечі у тітки. На голосіння з будинку вийшла мама. Обійняла доньку, поцілувала у чоло. Обоє були зодягнені у святковий стрій. Густо залиті чорною вишивкою сорочки, аж рябіли в очах, наче коштовне перлинне намисто.

— А Ориню взяли? — стурбовано і тут же заспокійливо, — права Ярка — не треба так побиватися. Ми жили з бабцею дуже добре. Та й душа її буде страждати, як ми її не захочемо відпустити з Богом.

— Але у таке велике свято! — з жалем промовила Віола.

— Кажуть, на великі церковні свята душа померлого обов’язково попадає у рай, — зауважила сусідка Маланка, яка проходила повз. — Так що не жалкуйте, а помоліться. Не мучилася стара. Щасливою була у Бога — просто заснула.

Орисю після щирих обіймів, змішаних з слізьми щастя зустрічі і втрати, відвели до родичів, де були діти такого ж віку. Життя і смерть ходять поруч.

Андріан увійшов у дім, помолився біля покійниці. Ще трохи покрутився на подвір’ї і, скинувши усе на невідкладні справи, повернувся у місто. Батьки Віоли не промовили ані слова.

По обіді прийшов священик. Хата наповнилася людьми. У свято роботи на селі немає, тож і розваги, як це не по-людськи звучить, завжди однакові: хрестини, весілля або похорон.

То люди усе йшли та йшли… Стало важко дихати. І так задушне повітря, насичене запахом свічок, ще більше загусло від аромату ладану. А паства, ніби не зауважуючи це, молилася, співала псалтирі і покірно слухала проповідь.

Віола занурилася у спогади, втупивши погляд на прикрашений рушником старовинний образ Божої матері, під яким на майстраті лежала бабця Ганя. Їй пригадалися бабусині добрі, сповнені любові і уваги очі, її лагідний голос. Пиріжки з вишнями… По неділях ліпили їх удвох після Служби божої. Босоніж літом ходили на поле, коли пасли корову. Зранку бігти босоніж по холодній росі була улюблена Віолина розвага. Їй подобалося, коли її маленькі пальчики мало не крижаніли від пекучої вранішньої вологи, і наче варилися аж до почервоніння потім у торф’яному озерці, такою гарячою видавалася його вода… І тоді вона прислухалася, як поблизу на луках косарі починали свою роботу. "Шух, шух, шух!", — лагідно-різко стинало лезо високі пахучі дикі трави. Міський газон навіть віддалено не нагадує їх аромати змішані з м’ятою, волошками, черевичками, ромашками, маками і безліччю інших польових квітів та чорної ріллі і городини. Немає у світі кращих парфумів, як запах рідної землі. Так бракувало цього Віолі у місті.

Бабуня навчила Віолу доїти Бамбуру. Так називалася корова, що її пам’ятала. Солодкий і тягучий запах молока, пінка на вустах і неодмінна домашня булочка до пари вивільнилися з якихось глибоких сховищ пам’яті. Теплі і шкарубкі бабусині руки вправно і дбайливо замішували тісто на пампухи на Різдво, і опару на Пасху…

А тоді попливли інші спогади, одні за одними, змінюючись, наче у німому кіно. Їй, здавалося, що вона дрімає або марить…

— Відкрила очі, Горпино, — почула Віола виразний вчительський голос батька.

Поруч стояли дві родички. Одна з них одразу подала Віолі горнятко студеної води з криниці. Та залпом перехилила чашку і поволі піднялася з татових рук.

— Що сталося?! — здивовано глянула на матір, яка уже протиснулася крізь натовп.

— Запаморочилося тобі від задухи, — зажурилася та. — Ой, дитино, не ходи до хати.

Сіла під калиною, біля криниці на лавку. Поруч всілася і Маланка. Парастас вже скінчився і люди повільно розходилися по домівках, обіцяючи прийти на похорон.

— І з чого б це? — хитрувато поцікавилася сусідка у Віоли.

— Що саме?

— Ну, твоє запаморочення.

— А… Так це ж я не снідала сьогодні, — пояснила бліда, як бройлерна курка, Віола. — Не змогла, шмат у горло не ліз.

— А… Я ж думаю, — нібито перейнялася та.

— У мене одного разу вже таке було. Після сповіді.

— А то ж чо?!

— Я тоді теж не снідала і стояла у черзі до сповідальниці майже шість годин, — знову пояснила.

— Ну, то йди поїч і не мордуйси! — сказала опецькувата Маланка, отримавши вичерпну відповідь. — А я тоже йду. Дітей позбираю. А ввечір прийду. Посидіти коло померлої.

— Дякую, приходь.

— Ага…

Засмучена втратою Віола ще трохи посиділа на дворі і пішла до літної кухні. У животі й справді почало неприємно підсмоктувати і бурчати… Зовсім вилетів зі свідомості Віктор.