Читати книгу - "Ключ від Королівства"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Незважаючи на тремтливе повітря навкруги, Оберон зіскочив на пісок, з натугою підняв лежачого, перекинув через сідло.
— Ліно! їдь… Швидше! — наказав він.
Я вдарила Фіалка п’ятами. Крилатий кінь помчав, злітаючи і м’яко опускаючись, збиваючи кошлатими копитами фонтанчики піску. Це було б чудово, якби не моя ноша; я вчепилася в страшну чорну людину, яка, здавалося, розкладалася на очах.
Він захрипів. Він був живий.
Я озирнулася.
У небі, поряд із маленьким білим сонцем, летіла, розкинувши руки, людська постать.
* * *
— Це час, Ліно. Просто вбивця-час.
Шатра більше не було. Зате було джерело. Слуги почистили його, принцеси обклали по колу білими камінчиками. Ми з Обероном сиділи на пожухлій траві, пили по черзі крижану запашну воду й упівголоса розмовляли.
— Він… помре?
— Не сьогодні. І не завтра. Такі рани погано лікуються. Однак він перестане старіти. Від сьогодні він потихеньку молодшатиме. Через десять років стане міцним старим, через двадцять — літньою людиною, а років через п’ятдесят стане таким, як був… до того, як його накрило.
— А потім? Буде дитиною?
— Чесно? — Оберон потер підборіддя. — Не знаю. Але в нього довгий вік… якщо, звичайно, Королівство виживе.
— Як же не виживе, — сказала я з докором. — Після всього, що трапилося… Хіба нам ще щось страшне?
— Не знаю… — Оберон похитав головою. — Хотілося б вірити, звичайно, що основні неприємності позаду. Ми пройшли пустелю, і щодень усе більше сподівань, що ось-ось знайдемо нашу нову батьківщину. Ти собі не уявляєш, Ліно, яке прекрасне нове Королівство. Які добрі дива творяться навколо. Які заповітні бажання збуваються. Я тебе прошу: не поспішай повертатися у свій світ одразу, залишся хоч на тиждень — ти побачиш таке…
Оберон мрійливо всміхався. Обличчя його повністю перемінилося, він помолодшав років на двадцять.
— А знаєш, Ліно? Зараз я і сам повірив, що ми близько до мети. Раніше у мене не було такого відчуття.
— А коли? — сподівання переповнювали мене. — Завтра?
— Можливо… Хоча, найімовірніше, все-таки за кілька днів.
— Ваша величносте, — я зніяковіла.
— Що?
— Навчіть мене літати.
Оберон гмикнув.
— Врахуй, відразу не вийде. У тебе вдома є напільні ваги?
— Є. Мама постійно худне.
— Уяви, що ти стоїш на таких терезах… І твоя вага все меншає й меншає. А коли на уявних терезах буде нуль, тоді легенько відштовхнися від землі, підстрибни…
Я із завмиранням серця встала. Зосередилася. Уявила ваги під ногами. Напружилася…
Не відбулося нічого. Тільки живіт заболів.
— Не засмучуйся, — Оберон дивився співчутливо. — Колись ти злетиш. Це я тобі гарантую.
* * *
Двоє коней згинули в дорозі.
Вантажу ставало все менше — закінчувалися провіант і паливо.
Ішли поволі — всі змучилися. До того ж, серед нас був тепер старезний дід, його по черзі несли на саморобних ношах. Минуло три дні. Якось надвечір ми вийшли в долину між двома хребтами горбів. Вийшли — і зупинилися без жодної команди.
Густий сосновий ліс підсвічувався призахідним сонцем. Відблиски дробилися на гладіні величезного озера. Верхівки гір на горизонті поблискували льодом, невагомими поросятами рожевіли застряглі в міжгір’ях хмари. Простяглися луги й зорані ниви, підіймалися серпанки над селищем. І вела вниз дорога — справжня вторована дорога, якої давно вже не бачили ані наші люди, ані коні.
— Прийшли, — врочисто сказав сурмач.
Я глянула на Оберона.
Він дивився вниз, по-котячи мружив очі й усміхався.
Розділ вісімнадцятий
Новий світ
Я прокинулася.
Пахло лісом. Співали пташки. Поки я спала, хтось укрив мене другою ковдрою. Тепер на сірій ворсистій тканині виблискували краплини роси.
Я сіла. Протерла очі. Озирнулася довкруги.
Табір прокинувся. Повітря було наповнене домашнім смолянистим димком від багать. Хтось сміявся. Тихо бренькала лютня.
— Доброго ранку, Ліно!
Мати Гарольда всміхалася мені від казана, в якому кипіло під її наглядом щось смачненьке.
— Доброго ранку, Ліно! — вітали мене музиканти.
— Доброго ранку! — пробігаючи, вклонялися слуги.
— Доброго ранку, магу дороги, як спалося?
Я йшла всміхаючись, позіхаючи і прикриваючи рота долонею, кивала, віталася й кланялася. Я добре знала цих людей. Кожного з них я бачила в хвилини смертельної небезпеки. Когось врятувала. Хтось урятував мене. Вони були мені ближчими, ніж найближча родина — мої люди. Моє Королівство. Моя доля.
Я вмилася в джерельці, сіла на пеньок і отримала миску м’ясної каші зі свіжим маслом. І, облизуючи ложку, подумала: а чи була я колись тією самою Ліною Лапіною, ученицею сьомого «Б»? Чи не наснилося мені все моє колишнє життя? Цілком можливо, що й наснилося…
Підійшов, жуючи, Гарольд і мовчки сів поряд. Ми не потребували слів. Дорожнє братство бойових магів — хіба щось у житті може з цим зрівнятися?
Прихилившись до сосни, відпочивав на сонечку старий. Грівся, підставляючи промінню зморшкувате обличчя. Усміхався беззубим ротом.
І я усміхнулася йому у відповідь.
Мабуть, це був найщасливіший день у моєму житті. І я довго ще згадуватиму його.
* * *
Місцеві жителі зустріли нас непогано, однак усі видалися мені якимись скнарами. Питання, яке найчастіше ставили місцеві, звучало просто: «А що мені за це буде?»
Після сніданку ми з Гарольдом пішли прогулятися. На околиці селища нас оточила зграйка хлоп’ят. Гарольд спершу показав їм іскристий фонтанчик на долоні (супер, цікаво, чому він мені таке диво не показував?!), потім витягнув з рота живу білку.
Наш клас, якби йому показали такий фокус, на стінку поліз би від щастя. А ці стояли, як приморожені, поглядали з цікавістю, проте без особливого здивування. Таке враження, що в них у роду всі були ілюзіоністами.
Гарольда, здається, дуже розчарував його «сценічний провал». Він передумав заходити в селище й повів мене вздовж узлісся до річки.
— Та не зважай, — спробувала я його втішити.
Він похмуро зиркнув на мене.
— Ти що, не розумієш, що це означає?
— Нічого не означає. Просто тутешніх дітей не здивуєш чудесами.
— І це, по-твоєму, нічого?!
Я відчула себе неуком. Гарольд, як не крути, мав вдачу складнішу й сварливу, був самолюбний і переймався всілякими дрібницями, а сперечатися з ним сьогодні не хотілося. Адже навколо був такий сонячний, такий легкий, такий чудовий день!
На березі струмка стояли й розмовляли принц, Ельвіра й Оберон.
Побачивши нас із Гарольдом, Ельвіра заусміхалася, кинулася до мене, поривчасто обійняла.
— Ліночко! Вітаю… Ви нас врятували. Ви нас усіх врятували. Спасибі вам!
— Ну, це… — мені стало ніяково, я спробувала вивільнитися. — Нема за що…
— Я знаю, ви думаєте про мене, що я навіжена, скиглійка, ще що-небудь… Може, ви думаєте, що я не люблю його
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ключ від Королівства», після закриття браузера.