Читати книгу - "Фіаско"

БЕТА ГАРПІЇ

«Еврідіка» втрачала швидкість, летячи протягом кількох годин редукованим ходом по траєкторії, що зветься евольвентою, в бік Бети Гарпії, невідомої, тому що вона була колапсаром. «Еврідіка» уже на значній відстані перетинала вигнуті ізограви, припливи й відпливи яких були ще стерпні й для людей і для корабля. Оптимально визначений курс гарантував безпеку, однак навряд чи можна було сказати, що політ минав безтурботно.

Ізограви, лінії, що проходять крізь точки космічного простору, який має ту ж саму кривизну, звивалися на ізолокаторах, мов змії в чорному полум’ї. У рубці, що звалася стояночною (вона була призначена для управління кораблем лише в полі високозмінних сил тяжіння), сиділи чергові, дивилися на миготливі монітори, пили пиво з бляшанок і розмовляли про різні дурниці, аби розважитись. По суті, ці чергування були даниною традиції, спадком класичної ери астрогації. Ніхто б навіть не намагався перейти на ручне управління — жодна людина не мала достатньо швидкої реакції для цього.

Цей колапсар відкрили досить пізно й з великими труднощами, бо він був самітником. Найлегше відкривати ті колапсари, що належать до подвійних систем і мають поблизу «живу» зірку: ця зірка світиться, колапсар зриває з неї верхні шари атмосфери, які летять по спіралях, що звужуються, до Чорної Діри, тобто колапсара, аби провалитися у нього під супровід найжорсткіших рентгенівських спалахів. Цей політ газів, украдених у товаришки, оточує колапсар могутнім шаром акреції, небезпечної для великих об’єктів, а отже й космічних кораблів, У такому місці не зможе пролетіти жоден зореліт, бо якщо його й не всмокче, то радіація знищить і людей, і електроніку.

Самотній колапсар було відкрито у сузір’ї Гарпії завдяки збуренням Альфи, Гамми й Дельти. Влучно названий Аїдом, рівний за своєю масою чотирьом Сонцям, цей колапсар виказав себе відсутністю справжніх зірок і скупченням зірок несправжніх, нетутешніх, бо був для їхнього світла гравітаційною лінзою. Його анігіляційна оболонка оберталася на екваторі зі швидкістю, рівною двом третинам швидкості світла, сили відцентрові і сили Коріоліса випинали оболонку. Через це Аїд не був ідеально круглою кулею. Якщо навіть горизонт подій і лишавсь абсолютно круглим, над ним пролітали гравітаційні бурі, стискаючи і розтискаючи ізограви.

Причину виникнення цих бур чи циклонів пояснювали вісім різних теорій, кожна по-своєму. Найоригінальніша (хоча й не обов’язково найвірогідніша) теорія твердила, ніби Аїд у гіперпросторі стикається з іншим Космосом і той заявляє про себе жахливими струсами «зернят» колапсара, його центру, сингулярності, місця без місця і часу без часу, де просторово-часова кривизна досягає нескінченно великого значення.

Теорія «зворотного боку» Аїдового ядра, в якому розтрощеному інфінітизмо-ві часопростору дають, однак, раду трансфінальні інженери чужого Umversum’а[10], була, власне кажучи, математичною фантазією астрономів, сп’янілих від тератопології, найновішого і наймолодшого правнука старої теорії Кантора. Цей колапсар навіть збиралися назвати Кантором, та астроном, який відкрив його, волів звернутися до міфології.

Ні земний штаб SETI, ані керівників польоту особливо не турбувало те, що насправді лежить ПІД горизонтом подій. Це пояснювалося міркуваннями настільки ж практичними, наскільки й очевидними. Горизонт визначав нездоланний рубіж, і, незважаючи на те, що приховував, він був брамою, яка вела до неминучої загибелі.

Летячи у високому вакуумі над Аїдом, «Еврідіка» відповідала необхідними маневрами на кожну зміну тяжіння, б’ючи з пускової установки потоком важких елементів, синтезованих циклом Олімоса з водню і дейтерію. Вивергала мільярди тонн, хитро повертаючи собі попередню масу, в той час коли Аїд, приневолений до такої взаємодії законами збереження енергії, постачав кораблеві значну частину енергії, яка вивільнялася з усього, що він поглинав, аби назавжди поховати у своїх нутрощах.

«Еврідіка» чимось нагадувала повітряну кулю, яка для того, щоб не втратити висоти, позбувається мішків з баластом. Але порівняння з аеростатом було вельми приблизне — адже жоден стерновий не годен був з такою швидкістю реагувати на всі зміни тяжіння й управляти такою небезпечною грою.

Багатосегментний корпус корабля, який складався з кілець, з’єднаних між собою шарнірами, здалеку схожий на гігантського кільчастого шовкопряда, що білою комою звивався над громаддям Чорної Діри, мабудь, був би цікавим видовищем для стороннього спостерігача. Але такого спостерігача не було і не могло бути, бо відважний товариш «Еврідіки» — «Орфей», який повинен був відкрити для неї вхід у пекло, був безлюдний. Підтримуючи постійний лазерний зв’язок із велетенською личинкою, «Орфей» чекав сигналу, котрий мав перетворити його на резонансову бомбу, що зветься одноімпульсним грасером. Подібний, хоча й у тисячі разів слабший, грасер було випробувано в Сонячній системі; тоді з його допомогою позбавили Сатурн одного з найбільших після Титана супутників.

Лазерний зв’язок почав погіршуватися, тому «Орфей» отримай дефінітивну програму дії і, слухняно замовкнувши, розпочав усередині машинного відділення count-down[11]. Підлетів до колапсара ближче, ніж «Еврідіка», і світло розпливалось і вигиналося, пробиваючись крізь недосяжні для будь-яких радіохвиль сфери.

Поки Аїд терзав навколишній час і простір, розбиваючи їх на друзки над своїм руйнівним горизонтом, «Еврідіка» здійснювала останні спостереження Квінти, п’ятої планети шостого Сонця Гарпії — основної мети експедиції. Орбітні астромати, вистрілені заздалегідь у космічний простір, кружляли віддалік колапсара, утворюючи планетоскоп з небувалою апертурою — двох астрономічних одиниць. Зображення, а вірніше тривимірна модель Квінти, сконцентрувалося на екрані головізора, як імлиста, вкрита хмарами куля, що зависла в залі обсерваторії між її багатоярусними галереями.

Щоправда, туди ніхто не заглядав. Цей голоскоп був змонтований в обсерваторії, бо його подарував експедиції один японський промисловець задля реклами, щоб потім подарувати такі самі голоскопи й земним планетаріям. То було ефектне видовище/але астрофізики з того, власне, не мали ніякої користі. Вони погодилися встановити його в обсерваторії, бо їхня апаратура займала стіни носового залу, а планетоскоп, розміщений під куполом як оздоба, заповнив порожню середину залу. Зображення туманностей та планет, що з’являлись у головізорі, приходили спостерігати гості, аби хоч у такий спосіб побачити космічний пейзаж, схований за глухими стінами «Еврідіки».

Потерпілий з Титана астронавт, крім імені Марк, уже прибрав і прізвище — Темпе. Так звалася долина, де Орфей вперше зустрів Еврідіку. Це прізвище дав йому Бар-Гораб під час конфіденціальної зустрічі з майбутнім екіпажем розвідки. Власне, це не він так назвав його; під таким іменем та прізвищем потерпільця з Титана було призначено на посаду другого змінного пілота «Гермеса», а командир поводився так, ніби нічого не знав. Лаугер також відмовивсь од «авторства», а вірніше — відбувся жартом, мовляв, усі однаково підпали під вплив персонажів з грецької міфології.

Поки тяжіння лишалося сталим, хоча корабель утрачав швидкість, Марк Темпе частенько бував у Лаугера і з цікавістю