Читати книгу - "Фортеця для серця"

усім своїм котячим подивом змушений був відзначити, що Голка, Вічина мати, приходила відвідати дочку абсолютно твереза — як найчистіше скло. А це вже який тиждень після страхіття минув? Дивина. Сьогодні навіть цукерки принесла малим. Ніби десь у місті заробила копійчину. Усе щось порається в будинку-ямі, лаштує, чистить, миє. Мовляв, готує донечці сюрприз і хоче додому забрати якнайшвидше.

Ет. А Сірко вже так звик до малої! З ранку до вечора виглядає й хвостом метляє, як навіжений, руки лиже, підстрибує. А вона його гостинцем пригощає. Сама ніяк від’їстися не може, ковтає, бідолашна, не жуючи, озирається й голову в плечі втискає (бач, певно, уже на рівні інстинкту), а собаці щось та й приховає. Добра дівчинка. От тільки що з тієї Гальки візьмеш? Чи надовго пити кинула?

О, зашепотілися. Леся малюватиме картину вчительці? Ото здивували! Чудна, та вона малює — що дихає. Певно, і народилася з пензлем у руках. Ото вже гени! Та хай. Учительки Мурко жодного разу не бачив, але поважає заочно. Якщо проти Одновусого пішла, то, значить, людина. Няв.

* * *

Люди здатні на любов. Це дівчатка збагнули, коли нова вчителька Аліса Петрівна розгорнула справжню операцію під назвою «Відвідай Людмилу Миколаївну». Брали із собою геть усіх охочих. Від батьків — письмова згода, а в районному відділі освіти колишня працівниця на добру справу домоглася спеціального рейсу шкільного автобуса, щоб усі вмістилися. Ніхто не здивувався, коли у визначений день на Алісу Петрівну вдячно дивилися абсолютно всі учні школи. Навіть Петько Зайченко так нетерпеливився, чекаючи на зустріч, що смикав за косу кругленьку Любочку й дражнив ніжно пиріжком, немов то був найліпший комплімент у світі.

— Так, мої ви хороші, поводьтеся пристойно в лікарні. Нікуди від мене не відходьте, тримайтеся парами й будьте уважні. Ще… мусите додержувати тиші… Чуєш, Петьку? Та дай урешті Любі спокій! Те, що вона тобі небайдужа, уже збагнули всі.

Хтось із хлопців на задньому сидінні захихотів, а Люба почервоніла так густо, що, здавалося, зараз закипить. Петько ж востаннє смикнув за довгу й гарну косу, проте вже спересердя. Вигадають ці дорослі таке. Від хлопців тепер не відчепишся. Біда!

— Товста всілася попереду й затулила собою все. Ото корова!

Люба заплакала. Вона була надто чуйна дівчинка й страшенно соромилася своєї ваги, проте вплинути на зачакловані кілограми, хоч як старалася, не могла. Вони були з нею від народження, та й не лише з нею. Ті самі кляті кілограми приєднувалися до її мами, бабусі, тітки. Усі в роду Вареників відповідали прізвищу. Історія замовчує, яким був основоположник роду, але всі наступні його представники успадковували зайву вагу, неначе паспорт. Не всі цим журилися, але Люба страждала по-справжньому, бо вважала, що таку її ніколи й ніхто полюбити не зможе. Дівчинка була ще замала, проте вже напевно знала, що її щастя — біла-біла сукня й весільні дзвони. До того було, звісно, далеко, але дівчинка чомусь підозрювала, що сукню вдягти їй не доведеться. По-перше, такий витвір мистецтва знайти ще треба, швидше буде замовити, а по-друге, для кого отака вона її вдягне? Ніби даючи відповідь на доленосне запитання, Петько таки дочекався, коли Аліса Петрівна відвернеться, і щосили щипнув зарюмсане дівча за бік.

— Корово-корово, дай молока… Ги-ги…

Леся підгледіла інцидент випадково. Вона всю дорогу дивилась у вікно, не відриваючись, сповнена передчуттів і нових вражень. Коли ж на мить відвела очі вбік, то й побачила Петькові пальці на Любиній талії, точніше, на тому місці, де та мала бути.

— Зайченку!..

Хлопчина зиркнув через плече:

— Чого тобі, художнице?

Шибеникові часом так хотілося сказати щось на зразок «навіжена», аж язик свербів, проте незримий привид Миколи Панського вчасно затикав рудому рота.

— Куцохвостику, ти б вибачився.

Петько розгублено закліпав і спершу навіть не міг повірити власним вухам:

— Як ти мене назвала?

— А так, як почув. Лише куций хвіст може таке робити. Страшкó. До дівчат чіпляєшся? Ти б он Мишкові таке сказав. Мишку!..

Товстенький третьокласник позаду облишив жувати бутерброда й роздратовано спитав:

— Що?

Леся тицьнула пальцем у Петька й упевнено так повідомила:

— А він Любку назвав коровою…

— І що?

— То, виходить, ти, Мишку, бичок.

Хлопчина аж із місця підвівся й жувати припинив.

— Хто?!!

Леся й оком не кліпнула, зате Петько пірнув глибше в сидіння, відчуваючи непереборне бажання злитися з ним водно.

— Еге. Бачиш, йому не подобається… ваша вагова категорія.

Мишко відверто чухав кулак, от тільки вояка ніяк не міг уторопати, що то за категорії такі.

— Що не подобається?

Віка прокинулася кілька хвилин тому й пильно прислухáлася до розмови однокласників, а коли збагнула, відверто розсміялася:

— Ех, Мишку, Мишку!.. Твої кілограми йому не подобаються. Каже, що зайві вони в тебе.

— У мене?

— Ну, якщо в Люби зайві, то й ти в тому спискові. Второпав?

— Я зараз йому тим списком пару-трійку його кілограмів відіб’ю. Бо зайві.

— Угу.

— Ні-і-і. Не слухай, Мишку. Брешуть.

Проте ображений хлопчина всерйоз надумав установити справедливість, підвівся й грізно сунув проходом.

— Михайле, ти куди оце зібрався? Ми ще не приїхали.

Месник кліпнув на вчительку й неохоче повернувся на місце, нишком показавши кулака в бік кривдника:

— Нічо, ми ще кілограми порахуємо.

Петро нервово ковтнув слину, відчуваючи, що добряче вклепався. Михайло був на рік молодший, і зазвичай хлопця вкрай важко було вивести зі стану лінивого споглядання, але коли вже рівновагу вдавалося порушити, Мишко сунув, мов танк, і не заспокоювався, доки не встановлював справедливості в тому вигляді, у якому він її уявляв.

Дівчата перезирнулися й пирснули сміхом, навіть Люба витерла сльози й усміхнулася:

— Дякую, Лесю…

— Та нема за що дякувати.

Люба зітхнула, а довгі вії оголили дивовижну блакить. До речі, хоч як критично сприймала свою зовнішність дівчинка, очі в неї були по-справжньому красиві. Великі, вони віддзеркалювали весь світ, ще й місце лишалося для сонечка.

— А з вами можна дружити?

Подружки всміхнулися:

— Авжеж.

Лише Петько невдоволено буркнув під носа:

— Ото компанія підібралася! Навіжена, скажена й товста.

Віка зиркнула грізно:

— Ти щось сказав?

— Ні. Вам скажеш — собі дорожче вийде. Банда!

Дівчата розсміялись одночасно — уже втрьох.

* * *

Отакою оновленою компанією подружки зайшли до лікарняної палати. Медичний персонал, побачивши, скільки людей планує відвідати їхню пацієнтку, спершу був розгубився. Проте школярі мали при собі зброю