Читати книгу - "Чорне Сонце"

«Заткни пельку, – сказав я біді, бо правда була таки на її боці. – Тут і так осоружно, замовкни, шептухо!»

Щось я ніяк не втраплю до того шипшинового провалля. Поле, поле – і ніде ні душі, лиш вечір походжає із чорним квачем та замальовує темним білі пасемця дня. Постривай, чорний маляре, не спіши поперед батька в пекло, до Юльки запізнююся, а мене водить лиха година полем. Десь же тут дорога була, де вона?

Тепер я знаю таємницю нашого больбівського провалля. Часто розповідав дід Темохтей, що ото краще не ходити вночі чи в негоду біля Вовчого провалля, бо там водить. Пішов, каже, колись на Різдво в Орли до кума, та засидівся трошки, та й вертаю додому навпрошки через поле. А хурделиця ж зірвалася – світу не видно. Поминув, значицця, Вовче провалля, додому вже палицею кинути, іду, йду, а села нема. Тут же осьо село має бути – а його нема. Коли глядь – знов чорніє провалля переді мною. Цілу ніч проходив і все на нього натикався. Водило.

– Ну, як вам, діду, не ай-я-яй, що ото вірите в забобони? – повчав я старого. – Блудили ви, хіба ж не ясно?

– Еге, блудив, кажеш. А чого ж ніде ніхто не блудить, а коло Вовчого всі. Тільки-но зважиться чоловік попрошкувати вночі тамечки, дивись – уже водить. І то блукатиме аж до ранку, поки не розвидниться. Спитай, як не віриш, Микиту Проньку, Ганьку Зубату, Пилипа Дубчика… Та кого там тільки не водило! Підожди, колись і тобою воно покрутить.

Оце ж воно і є. Тепер я знаю, що це таке. Біда!

Але стій! Ген у присмерку світиться кущ шипшини. А біля нього… порожньо. Немає моєї Юльки. Не діждалася. І я знаю чому. Котресь із діток біди випередило мене й нашептало Юльці на вушко, тикаючись писком у чорну родимку: «Не буде його, не буде, сьогодні він не прийде, ступай додому».

І вона пішла.

«Юльцю!» – хочу гукнути у вечір, але голос гіркне в горлі і тихо вмирає.

«Бач, і вона тебе не діждала, – бубонить біда. – Дуже ти їй потрібен такий, аякже».

«Та мені зараз самому і краще. Не люблю, коли співчувають. Блукатиму отак до ранку, може, щось придумаю».

«Нічого ти не придумаєш. Присуд винесено. Поки он видно дорогу, йди до села. Одна голова добре, а дві…»

Я справді побачив дорогу, що лежала між бур’янами, – вкочена, наїжджена грузовиками до блиску, вона аж відсвічувала голубим сяйвом. Чого ж це вона так світиться? А-а-а, це місяць зійшов, це ж уже кінець місяця, через те він такий повновидий і ясний, що на його жовтому кружалі чітко видно, як брат наколов на вила брата. Десь я читав (чи не тоді, як готувався до екзамену з зарубіжної літератури?), що японці бачать на місяці снігові гори, якесь африканське плем’я бачить там непорочну діву і молиться їй, а ще десь… та чого там тільки не бачать, всього й не згадаєш, а в нашому селі, як зійде повен місяць, неодмінно хтось покаже на нього пальцем (пальцем – ніби це яблучко висить на гілці) і скаже: «Ач? Брат брата на вила взяв». Ну, та в нашій Больбівці ще не таке видумають. Цікаво, а звідки Гі? Мовник наш («Був ваш», – підказує біда), Тимофій Степанович, так той точно знає. Він на діалектології зуби з’їв. Оце почує від тебе слово-друге й відразу вгадає: «Ти звідти, бо там кажуть “голія” замість “олія”». «Голія» – це ще легке, а то, буває, говориш геть правильно, а він: «Ти звідти, бо там приголосні перед “і” не пом’якшуються». Дивував же він нас! Але звідки Гі, – мабуть, і Тимофій Степанович не вгадає. Спробуй угадати, коли в нього не слова, а крижини хрумтять на зубах. Бр-р-р…

«Слухай, не ухиляйся від теми, – каже мені біда. – Думай про мене, нащо тобі чуже горе, хлопче?»

«Та я б і думав, якби воно помогло. А то з якого боку не крути, не на моє виходить. Хоч бери та вий».

«Ну то й вий».

«Не діждеш!»

Я вийшов на дорогу – навпростець не піду, хай йому грець – і рушив до села. Он уже й вогники видно, у вікнах блимають, – отам, де їх найбільше, клуб. Чи не витанцьовує зараз моя Юлька з Петею Стоножком польку на два боки? Видно, витанцьовує, якщо не діждалась. Так воно чи не так, але від цієї думки в грудях защеміло, тоненько, аж солодко. Буває інколи: образливо й солодко. Ось піду зараз, викличу Юльку й скажу, що йду в армію. Ти тут танцюй, скажу, а мені служити треба. Не переживай, скажу, я писатиму – не так, як ти, карточку пришлю. І вже побачив себе на карточці, точнісінько як Санько Щириця (він надіслав нам фото з армії), сиджу на галявині з автоматом, а на лиці така насторога, наче із-за кущів ось-ось вийде шпигун. Майже ілюстрація до моєї першої і останньої поеми. «Андрійку, як же це?… – Юлька плакатиме широко відкритими очима, як тоді, в університеті. – Як же я буду без тебе?» А я притулю її голівку до своїх грудей, гладитиму гостренькі плечі й заспокоюватиму, як буває в кіно, мужнім голосом: «Ну годі, годі, не треба. Я ж повернуся».

Усе це добре, та насправді не хотілося йти між люди. Це в школі після такої оказії можна було б і носа задерти, а тут… Тут сміється той, хто сміється останній.

Попереду заторохтіла підвода – хтось їхав назустріч, і, коли коні порівнялись зі мною, почувся знайомий голос:

– Чи це ти, чи не ти? – дід Кирило по-ховрашиному витяг уперед голову й притримав віжки. На возі чорніла величезна залізна бочка – видно, пальне віз до сортувальні, бо на мене війнуло теплим бензиновим духом.

– Я.

– Го! А чого ж ти оце й досі тут, як ваші давно повечеряли?

– Гуляю.

– Гуляють у клубі, а тут які гульки?

– Такі.

– Го, такі. Це він насварився на тебе, а ти вже й скис. То ж, мабуть, чоловік шуткує?

– Хто його зна.

– Я теж не доберу цього товариша. Але моя думка така, що він тіки лякає. Бо хто б це через якусь їрунду людині життя портив, – сказав дід, геть наче дядько Яків.

– Так то ж ви так думаєте.

– А хіба не так? Я б на його місці взяв лозину та дав би тобі