Читати книгу - "Чорне Сонце"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
– У нас із ним давня війна, – сказав я.
– Знайшов перед ким геройство показувать. Він же таки начальник ваш. Ну, та ти не журись: вигнать – таки брехня, не вижене.
– Я й не журюся.
– Го, не журишся. Не вечеряв навіть. Тпр-р-р, – дід Кирило притримав коней, бо тим не стоялося на місці. – Кажу ж тобі, що брехня, не вижене, чуєш. Слухай, а сі-дай-но зі мною та повечеряємо разом, га?
– Та, не хо…
– Хо, хо! – сказав дід. – Я ж бачу, що хо. Сідай, кажу тобі, а то ще й передумаю.
Мені справді було не до вечері, однак біля діда горнувся затишок, біля нього наче й біда трохи притихла, то я скочив на воза й хазяйновито спитав:
– Бензинчик везете, еге?
– Атож. Тіки ж дивись мені, не черкни сірником, бо я знаю, ти хлопець такий, що й бочку можеш зірвати. Го!
– Не бійтесь, я не курю.
– Не куриш, а сірнички носиш. Знаємо. Но-о-о! – дід Кирило тріпнув віжками. – Но-о-о, їдять його мухи. Мені теж нагнав сьодні холоду. Дивлюсь – залягли всі, а гранати ж немає, і димок курить. Залягли всі, а цей… их-кхи-кхи… цей… их-кхи-хи… начальник ваш – найперший.
– Ото хай знає.
– Дивлюсь – гребе… их-кхи-хи… гребе на себе земю, ну, думаю, зараз як гахне, то халабуду мою знесе разом з мухами.
– І ви ото теж повірили?
– Та нє-е-е! Чого ж би я вірив, хіба тобі жить надоїло? А тоді бачу, що попадали всі, то й собі приліг потихеньку. Халєра його зна, хто там надумав бабахнути.
– Ви вже вибачте… я ж не хотів.
– Та певно, що не хотів, – посміхнувся дід нищечком собі під ніс. – То воно само. Вік у вас тепер такий, що тіки дай. Хіба я не знаю? Сам таким був.
– А що ви зробите з тою гранатою?
– Го! У сільраду заявив, що ж. Думав, нехай полежить, але як таке діло, то лучче хай заберуть. Ну її!
– І то правда.
– А правда. Ружжо – і те раз у рік само стріляє.
Я заплющив очі й прислухався, як їде підвода. Змалечку отак було, як заплющишся на возі, завжди ввижалося, що їдеш не вперед, а назад. Чого воно так? Тепер не ввижалося, тепер підвода котила вперед, і, коли ми під’їхали до кагатів, я подумав, що воно водило, водило і привело мене… на місце злочину. Наче все ще можна було поправити, замести сліди, чи що…
Дід Кирило випріг коней і пустив їх пастися, потім запросив мене до хати – дивно, двері були не замкнуті.
– І ви оце не боїтеся, що хтось зайде?
– Замок у мене один, то я його на шопу перевісив.
– Навіщо? – спитав я і враз примовк, червоніючи.
У хаті стояв дух, яким пахнуть сільські оселі, – дух дерева, землі, трави, хліба, влежаних яблук й отого невловимого, що лише ним кожна сільська хата пахне по-своєму – скільки хатів, стільки й запахів, їх нічим не вивітриш, не приглушиш, і навіть якби вибухом знесло цю хату, то отут, над вирвою, ще довго стояв би дух, яким вона пахла.
– Зараз розпалимо примуса, та наваримо картоплі, та накришимо помідорів, та якось воно і буде, – думав уголос дід Кирило. – Чим багаті, тим і раді, го.
– Ви не дуже розганяйтеся, я не голодний.
– Хіба мені жалько картоплі? Он її скільки в кагатах. А в мене ще й до апетиту щось є. Ні, ти не думай, що самогонка, нє-е-е. Казьонка! Я з пенції взяв пляшчину, го.
– Та я ж не п’ю, діду.
– Я її теж і не нюхаю. Ото сто чи там двісті грам до апетиту вип’ю, а так і в рот не беру. То дурне діло.
Дід вийшов у сіни, звідти чулося, як він накачує примуса, а я присів на вузьке дерев’яне ліжко і відчув, що в мені ниє кожна жилочка. Не знаю, скільки отак просидів, здавалось, я спав, сидячи з відкритими очима, але нічого не бачив, бо зір мій знову заслала жовтогаряча каламуть…
Десь у далекім тумані летіла бричка, дядько Яків цупко тримав віжки, і мені була рідна кожна цяточка на його лиці, ми летіли в хмарах, а там, внизу, нескінченною дорогою йшла жінка з хлопчиком на руках – дванадцять років йому було! – несла його з останніх сил і шепотіла: «Зараз, синку, вже близько… он же він, той стовпчик… зараз, пожди…»
7
До бабиної Секлетиної хати я прибився пізно вночі, пригадую ще, як дід Кирило просив заночувати в нього, обережно торкався теплими пучками моєї руки і говорив щось лагідне, втішне («До ранку все перемелеться, синашу, зоставайся в мене, все’дно ж тобі завтра сюди, на кагати, перемелеться, го»), але я таки рушив «додому»: ще, чого доброго, хлопці кинуться шукати.
Село спочивало під сонним осіннім небом, ніде ні вогника, навіть у хаті баби Секлети, де вкладалися спати, либонь, найпізніше, занишкла ніч – це добре, зайду собі тихенько, без балачок і зітхань, вкриюся з головою і спатиму, спатиму, спатиму… Досить із мене, втомився.
Зіщуливши плечі (ночі вже холодні), я підходив до нашого двору і раптом відчув – ще не побачив, – що тут хтось мене дожидає. Біля хвіртки блимнула сигарета і свічечкою освітила худеньке обличчя Петі Стоножка, щось гостро черкнуло мене по серцю – товариш, товариш! – а Петя уже дріботів назустріч, розганяючи ніч розтривожено-радісним голосом:
– Де тебе носить, старий? Юлька тут місця собі не знаходила, оце лиш провів її…
Він щебетав, щебетав щось про Юльку, про те, як вона мене любить, а я не розумів, навіщо тут стільки радощів, коли он біда стоїть за плечима, і тоді Петя перейшов на шепіт (лиш радість так і кричала в тому шепоті), прихилився до мене й забубонів у самісіньке вухо:
– Приходив Кудрицький…Чуєш, прийшов до нас та каже, щоб ми нікому нічичирк про гранату. Це, каже, пляма впаде на весь факультет, розмов не обберешся; мовляв, ми тут не працювали, а в піжмурки гралися. Чого, каже, через одного ледаря всі мусять кліпати. Так що, каже, давайте замнемо це діло, – випалив Петя одним духом і, сапнувши повітря, зазирнув мені в очі.
І ось тут я боюся збрехати. Сказати, що тієї хвилини я не зрадів, мабуть, ніхто не повірить, бо як же тут не радіти, коли всеньке лихо пішло стороною, але, слово честі, я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорне Сонце», після закриття браузера.