Читати книгу - "Чорне Сонце"

маємо писати на конвертах, то вона так і сказала: село таке-то, хата баби Секлети, такому-то, і це нас дуже потішило. Мама в кожному листі низенько кланялася й бабі Секлеті, але я не писав їй, що баби давно немає, лишилося тільки ім’я – чому б і не вклонитися людині, якої уже нема.

Першого ж вечора ми прикупили в лавці дешевенького вина, запросили в гості дівчат-однокурсниць, щоб справити вхідчини, – «Гаудеамус ігітур ювенес дум сумус», Петя Стоножко показував, як танцювати польку на два боки – хвиць-хвиць коротенькими ніжками, Микола Гирунчик порвав, одчаяка, струну на гітарі і переладнав її на шестиструнку, а коли порвав і решту, то перевернув гітару догори дном і вже вибивав як на бубні:

Там, де обіззяни

Хрумають банани —

Африка! Африка!

Я сидів край столу, милувався колінцями, які викидав Петя Стоножко, вдавав, як мені весело, але то так, зверху. Ніхто не бачив, що поруч мене сидить білий смуток (він товаришував зі мною відтоді, як я розлучився з Бджілкою) й поблажливо глипає білими очима: мовляв, усміхайся, усміхайся, якщо треба, я почекаю, поки ти пограєшся у веселого, а потім знову ти будеш мій, навіть вночі ляжу поруч з тобою й нагадуватиму про неї, і немає чого на мене ремствувати, бо я потрібний тобі. Без неї я тобі просто необхідний, хлопче, такі, значить, справи. Гаразд, мовчки казав я йому, побудь поки що коло мене, якщо твоя ласка, все-таки і сумувати вдвох веселіше, одному скрізь важко, так що мирімося. Якось воно та буде…

За вікном стояла темрява, густа, хоч ліпи з неї коників, здавалося, крізь таку темінь не пролетить навіть нічна птаха, лише сільські хлопчаки там шугали кажанами, їхні личка зрідка підпливали до шибки, наче рибки до стінки акваріума. Потім один із них щось вигукував, чувся сміх і дрібне тупотіння на вулицю. «Піду розжену дітвору», – сказав Семен Ковба і, геройськи розпроставши плечі, вийшов надвір. А коли повернувся, підозріло втупився в мене округлілими очима-гудзиками:

– Т-там тебе к-кличуть, с-старий.

– Хто?

– К-коло хвіртки…

Я не діждав, поки він докаже, і вискочив у ніч – надворі було чорно й волого, як на дні криниці. Навмання рушив до шляху і вгледів над хвірткою світлу тінь – так, наче на шляху ріс жовтогарячий сонях і тихо світився в пітьмі.

Ступив ще крок, і раптом у небі зійшло сонце, бо я побачив її як удень, побачив навіть чорну родимку під вушком. Наші погляди стрілися, і все пощезло довкола, ми тисячу років дивилися мовчки одне на одного, ми обіймали одне одного очима, гріли одне одного диханням, купалися в наших поглядах, що злилися в єдину теплу ріку. Ми не знаходили слів, та це не мало ніякого значення, бо в нестримній течії наших поглядів, у тій гарячій шовковій течії, так рідно було купатися, що ми кинулися в неї голі-голісінькі, кинулися безсоромно, неначе діти, і довкола нас радісно закружляли золоті рибки…

Що було далі тієї ночі, я не скажу нікому. Але сталося те вперше в моєму житті, якщо не брати до уваги наші дитячі забавки в «паличок» з Надькою Крупорушкою.

6

– Вибачте, Геннадію Петровичу, – скажу я. – Не думав і не гадав, що так воно вийде.

– А що ви думали? – спитає Гі.

– Пожартувати хотів.

– З ким?

– Ну… Просто так.

– І чому ви, товаришу Голод, просите пробачення в мене?

– Завинив я…

– Ви завинили не переді мною. Ви зірвали роботу, це вам ясно? Мені плювати на ваші витівки, – збреше він, – але особисто я тут ні до чого. Ви підвели товаришів. А це злочин. І пробачати таке я не маю права.

– Таке більше не повториться. – Ні, не те. І так ясно, що гранату з землі щодня не вириєш. Треба просто просити: – Вибачте, Геннадію Петровичу, я вас прошу… благаю… Ну, пробачте дурному, там у Мопассана все-таки склянка, не читав я ніякого оригіналу, бо, правду кажучи, й читати не вмію.

Тьху! Добалакався.

– Я б вам простив, товаришу Голод, мені, повірте, вас дуже жаль, не так вас, як ваших батьків. – Ні, про батьків він не згадає. Він скаже: – Ви доросла людина і мусите розуміти, що винних треба карати. Бо що ж тоді буде, коли всі почнуть гратися гранатами. Але навіщо я все це пояснюю, коли ви так блискуче знаєте закони?

– Та нічого я не знаю. То з дуру ляпнув…

– З дуру? – Гю помре від утіхи. А Гі скаже: – Отож воно й видно, що з дуру. А дурним не місце в університеті.

Що більше я думав про перепросини Геннадія Петровича, то менше вірилося в прощення. Краще вже сподіватися на м’яке серце нашого декана Івана Мокійовича Коритка, який замість того, щоб витурити мене з храму науки, зашле через чотири роки у найглухіше село вчителювати. «Ти віршів не пишеш, – скаже Мокійович, – то поганяй у Глухоманьки. Вчитимеш там дітей та й сам, може, розуму наберешся».

Якби ж то так! Це ж я тільки думкою багатію.

Юлька, мабуть, уже всі очі видивила, так виглядає мене, а я, що мався б летіти на крилах до неї, ледь пересуваю ноги; той чортяка в шапці-невидимці таки добряче мене вимотав.

Сонце сіло за обрій, лише краєчком ока ще глипало на цю грішну землю, а потім і зовсім заплющилось – спати пора. Хай би воно взагалі сьогодні не світило, краще б ішов дощ, а я сидів би в хаті баби Секлети і розмовляв би з Юлькою.

– Чого ти пішла на філологічний?

– Щоб знову зустрітись з тобою.

– Не вигадуй. Торік ти ще не знала мене, а теж…

– Через те мені й не пощастило. Якби тебе знала, то написала б твір на п’ятірку.

– Ти любиш слово? – нагадав їй нашу першу розмову.

– Я люблю тебе, придурка.

– Чому ж ти мені не писала?

– Ждала зустрічі. Знала, що ми зустрінемося.

– А якби знову…

– Ні. Знову так не могло статися. Бо я люблю тебе. І мені явились усі найкращі слова. Тепер ми разом.

«А тепер через твою дурну голову все шкереберть», – сказала мені біда, і її дітки пискляво підтакнули: «Все, все, все».

«По-перше, не все, – сказав я, – а по-друге, там ще воно покаже, чия візьме. Ви ж не знаєте нашого декана Івана Мокійовича. А я знаю. Він не розкидається на вітер відмінниками».

«Відмінник? А четвірка із зарубіжної – забув?»

«Одна нещасна четвірка, подумаєш!»

«А Гі деканові скаже: “Вибирайте – або я,