Читати книгу - "Інтернат"

— Ну, мене вчити не треба, — ображено мовить Паша. — Без неї розберусь.

— І сильно ти розібрався? — питає малий.

Паша мовчить. Згадує Ніну, злоститься на себе — чому не відповів їй, чому промовчав?

— Їй, схоже, нікого не шкода.

— А кого має бути шкода? — цікавиться малий. — Фізрука? Чи тебе?

— Ну, я тут ні при чому. — Паша намагається говорити простіше. — Просто не можна всіх звинувачувати. Всі різні.

— Да? — недовірливо говорить на це малий. — А мені здається, ви всі однакові. Знаєш, як у нас прапор зривали?

— Ну? — не розуміє його Паша.

— Коротше, вони хотіли зірвати, а Ніна не давала. А всі стояли й дивились.

— І шо? — далі не розуміє його Паша.

— Ну, коротше, тих, хто зривав, було всього двоє. І одна Ніна. А всі інші просто стояли й дивились. І нічого не робили. Чоловік сто — дивились, нічого не робили. Всі однакові. Нікого не шкода.

— Ладно, — говорить на це Паша. — Давай іти.

— Давай, — погоджується малий.

Виходять під дощ. Ідуть, щуляться, в’язнуть у мокрій землі. За фермою тягнеться пустище, далі видно лісосмугу. Йдуть на неї. Час зовсім не відчувається. Йти важко від початку, далі не стає ні легше, ні важче. Механічно переставляють важкі від налиплої землі ноги, мерзлякувато ховають руки в кишенях, малий робить це по черзі: доки одну відігріє, друга — з биткою — встигає промерзнути. Добрідають до лісосмуги. Паша продирається крізь колюче гілля, малий тягнеться слідом. Виходять на відкритий простір. Прямо перед ними обривається глибока улоговина, яр, забитий туманом, як подушка пір’ям. Таке враження, ніби весь туман стягнуло вниз, ніби він стік туди, сховався на якийсь час.

— Обійдемо? — питає Паша.

— Не вийде, — відповідає малий. — Пару кілометрів гак робити.

Стоять і недовірливо дивляться вниз. Яр широкий. Дна не видно. Лише біла моторош заливає краї, підступає під ноги. Ступиш туди — вийдеш із іншого боку життя. Але обходити теж не хочеться.

— Давай? — Паша робить кілька кроків уперед.

Малий тримає його за руку, ступає за ним крок у крок.

Ґрунт обривається, Паша ковзає вниз, хапається вільною рукою за гострі стебла терну й шипшини, ранить руку, кров проступає, проте витирати її немає коли: слід міцно триматись, аби не з’їхати прямо в пекло. Паша злоститься, але мовчить, не хоче, аби малий лякався. Тягне його за собою, відчуває тепло його руки. Розгледіти малого вже майже неможливо, хоча ось він, тут — чути його дихання, чути шурхотіння землі під його кросівками, але самого його не видно. Обережно, обережно, лише й повторює Паша, дивись під ноги. А що дивитись, коли нічого не видно? Хапаються руками один за одного, за мокру траву, за колюче терня, здирають шкіру, скочуються вниз, безкінечно довго, безкінечно глибоко. Скочуються на дно, грузнуть по коліна в минулорічному грудневому снігу. Тут, унизу, холодніше, сніг лежить, не тане. Паша прикладає до його поверхні роздерту долоню з мертвими пальцями, остуджує кров, що стікає зап’ястям. Малий падає в сніг, обличчям догори, кинувши поруч із собою рюкзак. Лежить, віддихується. Паша бере в непоранену долоню колючого снігу, починає ковтати.

— Смачно? — питає малий.

— Холодно, — відповідає Паша.

— Не застудись дивись, — говорить малий. Чи не вперше говорить без роздратування, навіть із якоюсь турботою в голосі. Хоча, може, Паші здалось.

Вибиратися нагору ще важче. Але бредуть, вилізають. Паша попереду. Взяв на груди рюкзак малого, тягне його самого за руку. Малий старається, дереться. Хоча видно, що втомився. Головне — не видно, скільки ще попереду. Лізеш і лізеш, чіпляєшся за цупку траву, за вишневе коріння. І вже коли не залишається ні сил, ні певності в тому, що рухаєшся у правильному напрямку, коли малий внизу висне важким теплим баластом, коли поранена долоня починає німіти, аж не відчуваєш її, — Паша раптом хапається за вишневу гілку й розуміє, що це все, край, інший край прірви, протилежний берег ріки мертвих. Підтягує малого, підсаджує його нагору, вилазить слідом. Сидять у траві, важко дихають, довго не говорять.

— Далі куди? — нарешті зважується Паша.

— Прямо, — киває малий головою. — Там окружна.

Попереду чорніє соняшникове поле, з незібраним минулорічним урожаєм. Темні висушені за літо соняшники схожі на вигорілий ліс. За соняшниками видно ще одну лісосмугу, і вже там — окружна. Лишилося пройти крізь соняхи.

Паша рушає першим, малий звично вже йде за ним. Соняшники розступаються, боляче б’ють по руках, вода затікає до рукавів. Так і стоятимуть, думає Паша про соняшники, як зомбі. Забуті й прокляті. Доки хтось усе це не переоре.

Рухаються далі, повільно, але рухаються. Небо темніє, лісосмуга насувається чорною масою. Лишається метрів двісті, сто п’ятдесят, сто. Поступово в надвечірньому повітрі окреслюються окремі дерева, вирізняються із загального темного тла. І саме тоді за деревами чітко й прозоро проступає військова техніка — колона вантажівок, тягачів, танків, бронетранспортерів. Не поспішаючи, сунуть без кінця й початку: перші зникли за розвилкою, останніх не видно у вечірніх сутінках. Сунуть і сунуть, прокочуються підмерзлою трасою. З півдня їдуть, ловить себе на думці Паша. З боку державного кордону. Колишнього державного кордону, — виправляє сам себе. — Колишнього.

— Скільки їх, — заворожено говорить малий.

— Невчасно ми, — відповідає на це Паша.

— Ага, — погоджується малий, — вийшли б на півгодини раніше, поголосували б на окружній. Уявляєш? — коротко гмикає він.

— Шо робимо? — вагається Паша. — Перечекаємо?

Тут раптом одна з вантажівок вирулює з колони, пригальмовує, з кузова вистрибують троє військових. Спускаються вниз, виходять на поле, зупиняються. Паша миттєво присідає, тягне малого за собою. Тихо, шепоче, не ворушись, ідуть сюди. Військові справді заходять у соняшники, ліниво рухаються в їхній бік. Відстань стає все меншою, Паша чує, як ламаються під ними соняшники, чує, як хтось голосно починає сміятись, як його обривають, як вони насторожено замовкають, зупиняються, дослуховуються до пообідньої тиші. Розглядають туман, розглядають дими на обрії. Про щось радяться, розвертаються, швидко повертаються до вантажівки. Машина рушає, вклинюється в колону, розчиняється в ній.

— Назад, — так само тихо говорить Паша. — Швидко, назад.

І, пригинаючись, біжить назад, у бік провалля. Малий слухняно біжить слідом.

+

Десь коло шостої, вже по темному, повертаються у приватний сектор. Якимись ледь видимими стежками виходять на вулицю. Паша дорогою підбирає шматки цегли: відбиватися в разі чого. Проте вулиця порожня, кроки відлунюють, місто десь там у темряві здригається, наче вимучена людина вві сні. Земля підмерзла,