Читати книгу - "Троща"

— Ну, — сказав я. — Що треба?

— Тебе призначено слідчим. Почнеш із переслухання свідків у справі Стодолі.

— Тільки свідків?

— На першій стадії — так. Знаю, що маєш м’яке серце, — Броз по-дружньому всміхнувся мені чорненькою родимкою. — Тому даємо тобі легшу ділянку роботи, де не треба застосовувати методи третього ступеня[48]. Будеш їх допитувати, вдаючи шляхетного пана.

— Я так розумію, друже провідник, — перейшов я на офіційний тон, — що мені доведеться допитати Марійку?

— Спершу Михасю, — сказав він.

Ну, звісно. Брозові не з руки було допитувати дівчину, в яку він колись закохався, а вона віддала перевагу іншому. Не годилося йому це робити і з огляду на упередженість. Броз добре знав приписи Служби Безпеки і не збирався їх порушувати. Хоча я був певен, що йому дуже хотілося б відверто поговорити з друкаркою Струма і навіть самого Лемеша, котру він зустрів два роки тому під псевдом Волошка, та виявилося, не для нього розквітала ця квітка. Тепер зрозумілим було б його запитання: ну, і на кого ж ви мене проміняли, подруго Волошко?

Броз сказав, що я мушу перейти до нової криївки, спеціально облаштованої для такої роботи. Далі опинатися не годилося, і я, будучи «цінним людським матеріалом» для Організації, дав згоду. Шкода було розлучатися з Сірком, та я мав надію, що невдовзі заберу його до себе в боївку СБ.

— Підеш? — спитав я.

Він подивився на мене довірливо й віддано, як може дивитися лише вірний пес.

— Я піду скрізь, куди покличе Організація, — сказав Сірко.

— Якщо маєш на прикметі доброго хлопця, можеш узяти його до нашої криївки, — порадив я. — Самому важко.

— Будем видіти.

Ми обумовили з ним запасний пункт зв’язку — ближче до села Бенева, а також місце, де можна лишити записку, і я взяв наплічник.

— Бувай.

Ми подивилися один на одного, і наплічник випав у мене з руки. Я міцно обняв Сірка, відчуваючи під своїми долонями його худесеньку спину, гострі лопатки.

— Пробач, — мовив я.

— За що?

— Що лишаю тебе самого.

— Хіба ж я дитина?

Я силувано всміхнувся, кивнув.

— Як захочеш фасольової зупки, приходь, — сказав Сірко.

Я підняв наплічник, а в другу руку взяв ще одну дуже важливу ношу — друкарську машинку. Спакував її в ту торбину, в якій мав принести Брозові голову Стодолі. Виліз нагору, набрав повні груди холодного нічного повітря, аж запаморочилася голова. Трохи постояв, поки очі звикнуть до темряви.

Нависала така чорна ніч, що я не бачив неба над головою. Не було ні місяця, ні блідої зірочки. Мій Великий Віз згорів над хутором Подорожчина.

Але хай буде так, цього разу пітьма мені допоможе. Минув той час, коли над Стрипою не було ворожих залог і засідок, коли ми спокійно переходили навіть мости у Семиківцях і Соснові. Тепер я муситиму шукати броду через Стрипу і темрява буде мені за вірну подругу.

Я старанно замаскував вхід до криївки і, зачіпаючись рукавами за колючий чортополох, потяг на Маловоди.

8

Р. 31[49].

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ

Михайлина Стасів (друге ім’я Софія, кличуть Михася),

дочка Штефана та Єлизавети з Прокопишиних,

народилася 7. ХI. 1926 р. в с. Божиків

Бережанського району Тернопільської області,

українка, освіта — сім класів гімназії, з родини рільників,

незаміжня (наречена Василя Мандзюка — Стодолі).

Член ОУН від 1941 р., псевдо Черешня, Волошка.

Агентка УМГБ від серпня 1947 р.

Такою була обов’язкова «шапка» до мого переслухання Михасі, яку я теж знав з 1945 року. Перед допитом Броз дав мені деякі напучення, зокрема і формулювання «агентка УМГБ від серпня 1947 р.». Я зробив принципове зауваження: мовляв, ми ще не знаємо, чи Михася агентка, чи ні, це мусить підтвердити слідство.

Броз поблажливо всміхнувся на моє м’якосердя і сказав, що, коли це не буде доведено, ми зробимо об’єктивні висновки і знімемо звинувачення. Але не треба бути лемішкою, наголосив він, у кожному допиті все вирішує наступальність, суворий вимогливий тон і несподівані запитання, які виводять допитуваного з рівноваги, руйнують його заздалегідь побудовану систему захисту. Від уміння ставити неочікувані, каверзні запитання залежить успіх справи.

— Наприклад?

— Ти це вмієш! — наполягав він. — Не придурюйся.

— І все-таки?

— Наприклад, запитай, коли вона почала з ним спати.

— Це суттєво?

— Надзвичайно, — сказав Броз. — Не менш суттєво, ніж те, коли вони вперше зустрілися після того, як Стодоля став агентом. Чому, дізнавшись, що він живий, подруга Волошка не повідомила про це комусь із членів Організації?

— А може, після того вони не стрічалися?

— Такого не може бути.

— Звідки така певність?

— Коли прийшли її заарештовувати, вона вискочила через вікно і хотіла втекти. Добре, що у Змія довгі ноги.

— Он як!

Я уявив, як бідна Михася щодуху біжить городами, а їй навздогін спокійно, не поспішаючи, широчезним кроком ступає Змій. «Стривай, дитинко, є розмова», — лагідно каже він, і від посмішки тремтить його верхня губа над кривим зубом. Як у неї ще тоді не луснуло серце?

Однак я побачив не таку нещасну дівчину, як мені думалося. Хоч кажуть, що радість красить людину, а нещастя сушить, — це не про Михасю. Сині очі на смаглявому виду — то така, розумієте, рідкість, яка може вивести з рівноваги швидше, ніж каверзне запитання. І вже вивела не одного. У неї була збіса красива шия, теж смагла, як липовий мед, і від того білі пацьорки[50] на гладесенькій шкірі здавалися чистими перлами з далеких недосяжних морів. У короткій, майже хлопчачій зачісці, що в’юнилась темним шовком, теж було щось викличне і зухвале. На такі зачіски свого часу запровадили моду гонорові дівчата зі спортового товариства «Сокіл».

Мені випало працювати з Михасею в дуже зручній криївці, більше схожій на бункер, — на дві кімнати. Перша з них була всуціль обшита дошками й вибілена вапном. По один бік, під глухою стіною, кріпилося двоє відкидних пріч, по другий — ще один лежак, лава, стіл із неструганих дощок та два грубих стільці. У куті гніздилася залізна піч із виведеним угору комином, схожим на зморшкувату шию змія Горинича. Надворі стояли ще теплі осінні дні, піч не топилася, на ній біля шиї Горинича лежали легенькі, зручні для вжитку кайданки, якщо можна так висловитися про в’язничне знаряддя. У протилежному кутку чи, певніше сказати, на покуті висів образок Божої Матері, вишитий синьою і золотою заполоччю. Подарунок чиєїсь матері, дружини, сестри чи коханої.

Друга кімната, до якої вів чималий, метрів на три, перехід, мала радше господарче призначення, де, крім кухонного начиння та харчових запасів, стояли два бідони з нафтою, діжка з водою і, що мене здивувало, навіть старенький ровер. Потішив чималий міх із кукурудзяною крупою, бо я любив