Читати книгу - "Троща"

Я про це також думав, та все одно цілковитої певності не було. «Ніде немає певності на всі сто», — саме так сказав Місько лейтенантові Свердлову.

— Мені теж не віриться, — сказав я. — Щось тут не так. Але розумієш, Сірку, можна не вірити в чиюсь зраду, та це ще не означатиме, що ти йому віриш до кінця.

Сірко зиркнув на мене з насторогою.

— Ти не можеш говорити простіше?

— Маймо терпіння, — мовив я. — Якщо в мішку є шило, то рано чи пізно воно себе покаже.

— Ти як хочеш, а я повертаюся в нашу криївку, — сказав Сірко. — Може, й Місько туди прийде.

— Дай Бог, щоб він прийшов туди… сам.

Я зумисне розпалював Сірка, щоб він підкинув мені нових аргументів на користь Міська. Сумнів — важка гризота, я мусив його позбутися.

Сірко мовчав.

— Ти помітив, що Місько цілий день був сам не свій? — спитав я.

— Передчуття, — сказав Сірко. — Його напосіло лихе передчуття. Хіба ти не знаєш, що так буває?

— Думаєш, він упав?

— Скорше за все. Але якщо ти не віриш, то я тобі покажу.

Тепер уже я з підозрою витріщився на Сірка, наче він намірився показати мені загиблого Міська. Натомість Сірко поліз у кишеню, дістав якусь дрібну річ і поклав її на долоню. Я чомусь спершу подумав, що то зблиснула луска[47], може, навіть від сліпого набою, та потім побачив, що ні. На Сірковій долоні лежала жовта обручка. Вона була невеличкого калібру, на жіночий палець.

— Що це?

— Сьогодні вдень мені дав її Місько.

— Для чого?

— Попросив передати одній дівчині, коли з ним щось станеться.

— Нареченій?

— Виходить, так.

— Золота? — спитав я.

— А яка ж!

— Де ж він її взяв?

— Купив. Мабуть, за ті гроші, що йому дав Хорсун.

— Чого ж він нічого про це не казав, коли ми складали звіт?

Сірко знизав плечима.

— Видно, є в людей і таке, що не влазить до протоколу, — чи то повчально, чи з докором сказав він. — Є ж справи сердечні.

Тут Сірко помилявся. До протоколу вміщуються ще інтимніші зізнання, але в цьому я переконаюся трохи пізніше.

Золота обручка на мене справила враження. Я вирішив, що маю право на ризик, і пішов із Сірком до нашої криївки, яку оберігали колючі зарості чортополоху. Якби зараз на моєму місці був Броз, він, напевно, прочитав би уголос рядки з Сосюриної балади про розстріляного офіцера: «Кров — у щоки, кров — у скроні… Сніг… і тіні лав… На простягнену долоню перстень я поклав…»

Але це вже була інтимна лірика, яка справді не влягалася до протоколу.

Мене цікавило інше, і я чекав, що Сірко про це скаже сам. Та він, скурвий син, мовчав цілу дорогу. Ми вже перейшли міст, поминули Семиківці, і тут я не витримав, запитав:

— Хто його дівчина?

— Хіба ти не знаєш? — Сірко повернув до мене здивоване обличчя і зупинився. — Як? Ти не знаєш, хто Міськова дівчина?

— Ні. Мене мало цікавлять чиїсь справи сердечні, — відповів я його ж словами. — А тепер хотілося б знати.

Сірко подивився на мене по-собачому довірливо і прохально.

— Пообіцяй мені, що це не змінить твоєї думки про Міська.

— Чого б це?

— Обіцяєш?

— Друже Сірку, — стримано сказав я. — Перестань крутити хвостом. Нам з тобою пливти в одному човні. Хто вона?

— Марійка, — сказав він.

— Яка Марійка?

— Василева сестра.

— Якого Василя? — спитав я, хоч гострий здогад випередив моє запитання.

— Стодолі, — сказав Сірко.

7

Потім ми дізналися, що більшовики ще й удень ходили тим полем, когось шукали. Кого? Стодолю? Міська? Чи обох разом?

Вранці на ближні села наїхало кілька сотень облавників. Трусили Багатківці, Ішків, Семиківці, Соснів, Денисів. Тероризували хутори. Тут і там прокотилися ревізії, арешти. Знов, як і раніше, людей проводили повз сільраду, з якої хтось дивився через вікно й показував, кого заарештовувати. Багатьох одразу брали на Сибір, декого везли до тернопільської катівні ГБ на допити.

Я думав, що в сільраді міг сидіти Гак, вуйко Стодолі, який був завербований, але ніде не давався чути, нікому не показувався на очі.

Розкрили кілька старих криївок, у яких, на щастя, ніхто не сидів. Більшовики навіть не приховували, що криївки всипані: приїжджали на подвір’я, вимірювали відстані й одразу починали копати.

Уночі з Багатківець проривався кущовий Кум із двома бойовиками. Наскочили на засідку. Тяжко поранений, Кум підірвав гранатою себе і двох шміраків, які намагалися схопити його живим. Бойовик Береза теж упав, а другий — Івасик — прорвався. Його доганяли танкеткою, взявши на фари, як зайця, але він утік.

Удень знайшли порожню криївку, в якій переховувався Кум зі своїми двома хлопцями. Івасик казав, що, окрім них, про цю криївку ніхто не знав.

Про нашу з Сірком знав Місько, але криївочка під будяками вистояла. Хоча в найближчих до нас Семиківцях перетрясли кожну хату. Чомусь обминули Раковець — може, тому, що з цього села був Стодоля. Виходило так, що він лишився живий, бо хто б це зважав на мертвого?

Загадок було доста. Вціліла також криївка братів Юрів, про яку знав Стодоля. Ми мали гріх припустити, що Юри теж завербовані. Поводилися вони звільна, теж не минали весіль та хрестин. Місько сказав би, що це вже не революціонери, а музики. Одначе пізніше виявилося, що ми помилялися. Коли згодом, уже по облаві, криївку Юрів накрили, ці «музики» дали більшовикам тригодинний бій, після чого підірвали себе гранатами.

Але я собі думав, що братів Юрів видав не Стодоля. Бо чого б він зволікав так довго, а не зробив цього раніше? Окрім криївок Кума і Юрів, більшовики знаходили тільки старі сховки, у яких давно ніхто не сидів. Деякі були вже розвалені або засипані. Це наводило на думку, що котрийсь із перебіжчиків намагається вихляти: хоче і перед совітами вислужитися, і не здавати колишніх братів по зброї. Але таку польку на два боки довго не потанцюєш, тут або — або.

Наша Безпека теж не сиділа на місці. Ще тієї ночі, коли ми мали зліквідувати Стодолю, було заарештовано його брата Сума і Дзідзя. Потім взяли наречену Стодолі Михасю. Його молодшу сестру Марійку з певних міркувань вирішили поки що не чіпати («на простягнену долоню перстень я поклав»).

Під час зустрічі з Брозом я нічого не сказав йому про золоту обручку, щоб не кидати ще більшу підозру на Міська. Якби він був агентом, то нашу з Сірком криївку під чортополохом знайшли б відразу після Варфоломіївської ночі.

— Пам’ятаєш, що ти обіцяв Буревієві? — спитав мене Броз.

Я здогадався, до чого він хилить, але вдав, що забув.

— Ти про що?

— Коли забракне людей крутого замісу