Читати книгу - "Троща"

Лівобіч земляного коридору відкривалася ще одна темна пройма, яка вела до виходку[51].

На моєму робочому столі горіла нафтова лампа, друкарська машинка «Ундервуд» стояла на повстяній підстилці, бо то тільки дятел може собі вистукувати де й коли йому заманеться, а цокіт машинки в криївці мав бути приглушений. За тими-таки правилами конспірації дозволялося друкувати тільки вночі, але нам під землею не було особливої різниці, де ніч, а де білий день, бо ми й так повсякчас працювали при лампі. Праворуч від машинки напохваті лежав стосик цигаркового паперу та фіолетових кальок, які тут підлягали особливому контролю. Я закладав у машинку щораз по сім аркушів.

Протилежна половина стола була голою, на ній могли лежати хіба що руки допитуваного, як лежали зараз тонкі кисті Михасі. Її красиві руки не видавали хвилювання, пальці не тремтіли, як то властиво людям, що чують за собою провину і намагаються її приховати.

— Розкажіть, подруго Волошко, про своє життя до серпня цего літа, — чемно попросив я згідно з порядком протокольного переслухання. — Не поспішайте, часу маємо доста.

Біографія Михасі була багато в чому типовою для наших найкращих дівчат, у чомусь навіть взірцевою. Ще не мала й семи років, як пішла до народної школи, де навчалася на відмінно. Перед війною вступила до Бережанської гімназії. За перших більшовиків закінчила там п’ятий і шостий класи. Восени 41-го вступила до Юнацтва ОУН, зорганізувала у своєму селі осередок юначок. Належала до товариства «Сокіл», мала тоді псевдо Черешня. Проходила ідеологічний, санітарний і почасти військовий вишкіл.

Через війну навчалася з перервами, тому сім класів гімназії закінчила навесні 1944-го. Тоді й пішла працювати машиністкою до провідника Струма, який призначив подругу Черешню окружною господарчою жіночої референтури. Згодом цю сітку ліквідували. У травні 1945-го вона познайомилася зі Стодолею.

На цьому місці Михася могла б запитати, чи пам’ятаю я той день. Я пам’ятав. Нас тоді біля неї було троє. «В день такий на землі розцвітає весна і тремтить од солодкої муки». Але Михася не запитала; мені здалося, що той день більше хвилює мене, ніж її.

Спершу Стодоля їй не сподобався. Здавався зарозумілим і гордим. А потім вона відчула у ньому якусь особливу силу.

— Яку? — спитав я.

— Розумієте… — Михася так подивилася на мене своїми синющими очима, що я насилу витримав її погляд. — Він ясно бачив мету. Усі говорили про вільну Україну, але рідко хто уявляв, якою вона має бути. Ну, заможною, ну, квітучою… Василько бачив її по-своєму. Бачив її своєю. Як жінку.

— І якою ж саме?

— Чесною.

— Цікаво.

— Він казав, що йому не треба ніяких благ, окрім чесних взаємин. Чесних взаємин межи людьми, статями, країнами, націями, церквою і Богом. Розумієте?

Уже до осені між ними склалися найтепліші стосунки, але Стодоля відійшов в інший терен і вони довго не бачилися. Тим часом Струм почав давати Михасі найважливіші доручення. Познайомив із провідником Лемешем, хоча той, маскуючись, сказав, що він є лише зв’язковим Лемеша. Бо й справді більше скидався на кур’єра, ніж на провідника такого високого рівня, — був низенький на зріст, мав тоненький, майже жіночий голос та лагідну вдачу. Михася друкувала для нього надсекретні матеріали й саме тоді отримала друге псевдо — Волошка. Потім Струм загинув, провідник Леміш десь відійшов, але й надалі передавав через зв’язкову Роксоляну рукописи для передруку.

Узимку Михася отримала листа від Стодолі. Він писав, що не може без неї жити. Вона теж сумувала. Та потім Стодоля довго не обзивався і Михася почала відвикати від нього. Мабуть, то було не кохання, казала собі. Але у квітні їй передали від Стодолі ще одного листа. Він писав, що поранений, і просив приїхати до нього в район Лучки. Михася поїхала, і в шпитальці її почуття теж оздоровилися. Вони з Васильком не могли намилуватися одне одним. Лікар Смик сказав, що витяг із Стодолі дев’ять відламків бомби без наркозу. Пропонував йому випити шкалик самогону для знеболювання, але той відмовився. Сказав, що борці за волю України не п’ють дурману. Чули-сьти, який у вас наречений? — Лікар Смик уперше назвав її нареченою Стодолі.

Після того вони знов довго не бачилися. На Великдень у село Божиків приїхав провокатор Арсен з більшовиками. Вони шукали Михасю, але не застали вдома. Відтоді вона почала переховуватися і додому майже не з’являлася. Михасю знайшла Роксоляна і сказала, що Леміш просить її легалізуватися і йти вчитися далі. У Бережанах на той час гімназію совіти зліквідували, була вже школа, і Михася пішла до директора з’ясувати, чи її візьмуть на навчання бодай з осені. Вона збрехала, що довго хворіла, через те не приходила раніше. Тут нею так зацікавилися, що де не взявся старший лейтенант районного ГБ Хоботов і влаштував допит.

Досвідчена Михася викрутилася, але знала, що це не надовго, і знов почала переховуватися. На Трійцю зустрілася зі Стодолею, він сказав, що більше її не відпустить від себе. Запропонував перейти в його село Раковець, а потім забрав її в очерет, де вона також друкувала деякі матеріали. Там було гарно, як у раю. Вони каталися на човні, купалися, вигрівалися на сонці…

Я вирішив, що настав час перебити цю ідилію каверзним запитанням.

— Подруго Волошко! — звернувся до Михасі, переборюючи сум’яття і вдаючи цілковиту байдужість. — Коли ви почали жити зі Стодолею як жінка з чоловіком?

Її нітрохи не збентежило моє запитання.

— Ви маєте на увазі статевим життям? — незворушно перепитала вона, дивлячись мені в очі.

— Так.

— Я саме до цього й підійшла, — Михася вдала, ніби чекає від мене якогось уточнення, але я мовчав.

— Там, у трощі, — сказала вона.

— Він був у вас першим?

— Прошу?

— Стодоля був першим вашим чоловіком?

— Так, звісно.

— Що було далі?

— Нам було добре удвох. Ми багато сміялися, жартували, а потім він, сміючись, якось так недоречно спитав: а що б ти зробила, якби довідалася, що я став агентом?

Михася й тепер усміхнулася, стенула плечима.

— Що ви йому відповіли?

— Я сказала, що сама б його застрілила.

— А він?

— Засміявся і сказав, що я мухи не годна вбити, не те що людину. «Мухи — так, — погодилася я. — А зрадника — без вагань. І припини дурні жарти». Василько пригорнув мене, поцілував і сказав, що я найсильніша дівчина в нашій революції. А якщо не найсильніша, то вже точно найвродливіша.

З тим був згоден і я.

Потім Стодоля знов відпровадив Михасю до своїх у село Раковець і, як виявилося, дуже вчасно. Видно, хтось доніс більшовикам, що в трощі таборують підпільники (казали, що це зробив провокатор Ох), бо наступного дня над Стрипою з’явилося два