Читати книгу - "Нічний адміністратор"

Після самого Роупера об’єктом Джонатанового гніву ставала Роуперова свита. Він думав про майора Коркорана, він же Коркі, він же Корке у його поплямленому кашне і обурливих замшевих черевиках: Коркі, який підписує усе, Коркі, який може отримати п’ятсот років в’язниці, коли тільки цього забажає Берр.

Він думав про Фріскі, і Таббі, і про всю когорту сумнівних юристів: про лорда Сенді Ленгборна і його золотисте волосся, зв’язане на потилиці, про доктора Апостола у черевиках на платформі, чия донька наклала на себе руки через годинник від Картьє, про Макартура і Денбі, майже близнюків у сірих костюмах, які відповідали за відносно чисту частину операції. Він думав про них доти, доки вони всі не перетворювалися в його уяві на якесь страхітливе сімейство, з Роупером на чолі і Джед у ролі Першої леді у «Вежі».

— Наскільки вона обізнана з його оборудками? — якось спитав Берра Джонатан.

Берр знизав плечима.

— Той Роупер нічим не хвалиться і ні про що не розповідає. Ніхто не знає більше, ніж має знати. У нашого Діккі не може бути по-іншому.

«Нічийна жінка вищого класу, — подумав Джонатан. — Вихованка католицької школи. Безвірниця. Невільницьке дитинство, як і у мене».

Єдиною довіреною особою Джонатана був Гарлоу, але як і між будь-якими напарниками під час завдання, один одному вони могли довірити далеко не все. «Гарлоу — лише для масовки, — попередив його Рук під час одного з нічних візитів до Леньйону. — Він тут лише для того, щоб ви його вбили. Він не знає нічого про справжню мішень і не повинен знати. Хай усе так і залишається».

Попри це, на даному етапі подорожі вбивця і його жертва були союзниками, і Джонатан намагався налагодити з ним теплі стосунки.

— Джамбо, ви одружений?

Вони сиділи за ідеально чистим сосновим столом на Джонатановій кухні після запланованих відвідин Снаґової забігайлівки. Джамбо засмучено похитав головою і ковтнув ще пива. Він був сором’язливим, як часто буває з людьми великих розмірів, і був чи-то колишнім актором, чи-то оперним співаком, і мав величезну, мов бочка, грудну клітку. Він відрощував свою чорну бороду виключно для цієї ролі, підозрював Джонатан, і з радістю її зголить щойно шоу закінчиться. Чи був Джамбо справді австралійцем? Це не мало значення. Він усюди був експатріантом.

— Містере Лінден, я сподіваюсь, похорон буде розкішний, — сумно сказав Джамбо. — Чорні коні, сяюча карета і дев’ятилітній хлопчик-гей у циліндрі. Ваше здоров’я.

— І ваше також, Джамбо.

Спорожнивши шостий кухоль пива, Джамбо натягнув свою синю джинсову кепку і пошкандибав до дверей. Джонатан дивився, як його багатостраждальний «Ленд-Ровер» диркає звивистою дорогою.

— Що це за один? — спитала Мерилін, яка саме прийшла і принесла з собою кілька свіжих скумбрій.

— О, це всього лиш мій компаньйон, — відповів Джонатан.

— Мені він більше схожий на страховидну Ґодзіллу посеред темної ночі.

Вона хотіла посмажити рибу, але він показав їй, як запекти скумбрію у фользі зі свіжим кропом і приправами. Якось пустуючи, вона зав’язала навколо нього фартух, і він відчув, як її цупке чорне волосся тернулося об його щоку, і одразу підготувався відчути запах ванілі. «Тримайся від мене подалі. Я зраджую. Я вбиваю. Йди додому».

Одного пообіддя Джонатан і Джамбо сіли на літак, який вирушав з Плімута до Джерсі, і в маленькому порту Сент-Гелієр влаштували виставу, уважно розглядаючи двадцяти-п’ятифутову яхту, яка стояла на якорі у віддаленому кутку гавані. Ця поїздка була такою ж спланованою акцією, як і їхні відвідини Снаґової пивнички. Ввечері Джамбо сам полетів назад.

Яхта, на яку вони дивилися, називалася «Аріадна» і, згідно з яхтовим журналом, вона прийшла з Роскоффа два тижні тому під управлінням француза на ім’я Лебре. Перед Роскоффом вона була у Біарріці, а до цього — у відкритому морі. Джонатан витратив два дні на те, щоб привести її до ладу, зробити запас провізії і підготувати морську карту. На третій день він вивів її у море, щоб відчути, як вона піддається управлінню, і самому закласти усі румби яхтового компасу, тому що у морі, як і на землі, він не довіряв нікому, крім себе. На четвертий день з першими променями сонця Джонатан підняв вітрила. Прогноз погоди був сприятливий і протягом п’ятнадцяти годин він з насолодою плив на швидкості чотири вузли, підпливши до Фалмута з зюйд-веста. Проте до вечора вітер розгулявся і до півночі він уже досяг шести-семи вузлів, піднімаючи величезні хвилі, які кидали «Аріадну» навсібіч. Джонатан узяв рифи і, намагаючись випередити негоду, повернув до безпечнішого Плімута. Коли він минав маяк на Едістонській скелі, вітер різко змінився на західний і вщух, тож він знову взяв курс на Фалмут і поплив на захід, тримаючись близько до берега, і лавірував короткими галсами, щоб уникнути негоди. До того часу, поки Джонатан дістався гавані, він уже плив дві ночі, й на волосину не зімкнувши очей. Інколи його оглушували звуки бурі. Інколи він узагалі не чув негоди і тоді йому здавалося, що він уже помер. Хвилі з траверзу і крутий бейдевінд[33] метляли яхтою, немов іграшковою, все його тіло скрипіло, а в голові була порожнеча, яка відлунювала самотністю моря. Але за всю подорож він не думав ні про що таке, що міг би потім згадати. Ні про що, крім того, що йому потрібно вижити. Софі таки мала рацію. У нього було майбутнє.

— У гарній місцині побували? — спитала його Мерилін, не відриваючи погляду від вогню в каміні. Вона зняла кардиган і була в блузці без рукавів, яка застібається на спині.

— Так, катнувся на Велику Землю.

Він з жахом усвідомив, що вона чекала на нього цілий день. На камінній полиці стояв ще один малюнок, дуже схожий на попередній. Вона принесла йому фрукти і поставила у вазу фрезії.

— О, щиро дякую, — ввічливо сказав він. — Дуже мило з вашого боку. Дякую.

— То як, Джеку Лінден, ти хочеш мене?

Мерилін завела руки за шию і розстебнула два верхніх ґудзики блузки. Вона ступила крок до нього і усміхнулася. А потім почала плакати і він не знав, що робити. Він лагідно обійняв її однією рукою і провів до фургона, де й залишив саму, щоб вона, виплакавшись, змогла поїхати додому.

Тієї ночі ним заволоділо майже метафізичне відчуття власної нечистоти. Будучи заручником своєї граничної