Читати книгу - "Нічний адміністратор"

— Створіть враження, що готові осісти, — радив йому Берр. — Купіть теплицю, посадіть сад, заведіть друзів на все життя. Нам потрібно побачити, що вам важко відривати себе від цього місця. Ще краще, якщо ви по собі залишите дівчину з розбитим серцем. В ідеальному світі, вона ще б від вас завагітніла.

— Красно дякую.

Берр вловив тон його голосу і зиркнув на нього скоса.

— А в чому справа? Ми що, висвятилися в целібаті? Та Софі вам неабияк запала в душу, еге ж?

Через кілька днів Мерилін прийшла знову, цього разу без приводу доставити якийсь товар. Замість звичних джинсів і поношеної футболки на ній була спідниця і жакет, так нібито вона зібралася на зустріч з адвокатом. Вона подзвонила в дзвоник і щойно він відкрив двері, сказала:

— Ти ж не проти, шо я прийшла.

Він зробив крок назад і пропустив гостю всередину. Вона стала у центрі кімнати, немов перевіряючи його на надійність. Він помітив, що мереживні манжети на її рукавах тремтять. Джонатан одразу ж зрозумів, чого їй вартувала її сміливість.

— Тобі ж тут подобається, хіба нє? — запитала вона так, немов кинула виклик. — Почуваєшся хазяїном. — Природна проникливість і спостережливість були у неї від матері.

— Мене хлібом не годуй, а дай такі умови, — відповів Джонатан. Професійний тон готельєра знову його рятував.

— Чим ти тут займаєшся? Не ящик же дивишся цілий день? У тебе його даже нема.

— Читаю. Гуляю. Займаюся різними справами. — «А тепер іди», — подумав він, напружено посміхаючись і припинявши брови.

— Ти малюєш, правда? — сказала вона, розглядаючи його акварелі, що лежали на столі біля вікна, яке виходило на море.

— Намагаюсь.

— Я теж малюю. — Вона почала перебирати пензлики, випробовуючи їх на пружність і м’якість. — У мене добре виходило. Я навіть нагороди вигравала.

— А зараз? — спитав Джонатан.

На його біду вона сприйняла це питання як запрошення. Виливши воду з банки в рукомийник, вона знову наповнила її і поставила на стіл, потім вибрала чистий аркуш цупкого паперу, заклала волосся за вуха і з головою поринула в роботу. І в цю хвилину, коли вона стояла до нього спиною, на яку спадало її довге чорне волосся, осяяне сонячним світлом, що падало з вікна, йому здалося, що це Софі, його ангел, який знову і знову приходить, щоб звинувачувати його.

Джонатан трохи поспостерігав за Мерилін, чекаючи, що її схожість з Софі вивітриться, але цього так і не сталося, тож він пішов на вулицю і працював у саду аж до сутінків. А коли повернувся, вона саме витирала стіл, як зазвичай робила у школі.

Потім Мерилін сперла на стіну свій незакінчений малюнок, на якому — замість моря, чи неба, чи скель — була зображена темноволоса усміхнена дівчина, якою цілком могла б виявитися, наприклад, Софі у дитинстві, Софі задовго до того, як вона вийшла заміж за свого ідеального джентльмена-англійця заради його паспорта.

— Прийду завтра, добре? — запитала вона характерним для неї ущипливим і агресивним тоном.

— Звісно. Якщо хочеш. Чому б і ні? — відповів готельєр, уже потайки плануючи бути завтра в Фалмуті. — Якщо мені доведеться відлучитися, я залишу двері відчиненими.

І коли він повернувся з Фалмута, то побачив закінчену картину дівчини, а на столі записку, в якій було сухо сказано, що картина ця — для нього. З того часу вона приходила майже щодня по обіді і, закінчивши малювати, вмощувалася в м’якому кріслі навпроти каміна і читала його примірник «The Guardian».

— Світ тепера летить до чорта, нє, Джек? — раптом сказала вона крізь шурхіт газет. Вона засміялася, і сміх її почув не лише він, а й усе село. — Джеку Лінден, цей світ — смердючий свинюшник. Повір мені на слово.

— О, я вірю, — запевнив він її, намагаючись не відповідати на її усмішку надто довгою усмішкою. — Мерилін, я цілком і повністю тобі вірю.

Проте він усе більше бажав лише одного — щоб вона пішла. Її вразливість лякала його. Як і його відчуженість до неї. «Ніколи в житті, — подумки запевняв він Софі. — Присягаюсь».

Лише інколи, рано-вранці, бо він зазвичай прокидався на світанку, Джонатанова бойова рішучість давала тріщину, і він ненадовго ставав заручником минулого, яке сягало набагато давніше, ніж зрада Софі. Він згадував, як уніформа поколювала його ще дитячу шкіру, і як комір кольору хакі впивався у шию. Він бачив себе на залізному ліжку в бараці: ось він спить, усе ще тримаючи руки по швах, чекаючи на команду «підйом» і перші накази дня, які зазвичай викрикували фальцетом: «Пайне, що ти став, як якийсь клятий лакей! Плечі назад! Назаді Ще!» Джонатан ще раз переживав свої численні страхи: як він боявся насмішок, коли йому щось не вдавалося, і боявся заздрості, коли таки вдавалося; як боявся плацу, і спортивного майданчика, і боксерського рингу; як боявся, що його зловлять на гарячому, коли він крав щось для себе — складаний ніж чи фотографію чужих батьків; як боявся зазнати невдачі, бо це для нього означало б втратити прихильність до самого себе; як боявся спізнитись чи прийти зарано, боявся бути надто охайним чи недостатньо охайним, боявся говорити надто голосно чи надто тихо, поводитися надто запопадливо чи надто нахабно. Він згадував, як вчився сміливості, щоб не бути боягузом. Він згадував день, коли вперше дав здачі, і день, коли першим зчинив бійку, — тоді він учився, як викорінювати слабкість силою. Він згадував своїх перших жінок, які нічим не відрізнялися від своїх наступниць, кожна — ще більше розчарування, ніж попередня, — він з усіх сил намагався припідняти їх до святого статусу жінки, якої він так ніколи й не зустрів.

Про Роупера він думав безперестанку. Варто було йому лише дістати згадку про нього з закапелків пам’яті, як його власне життя знову наповнювалося змістом. Він не міг слухати радіо чи читати газету, щоб не бачити у кожному конфлікті довгої руки Роупера. Якщо він читав про жорстоке вбивство жінок і дітей у Східному Тіморі, то знав, що наругу вчинили Роуперовою зброєю. Якщо в Бейруті у якійсь автівці вибухнула бомба, то бомбу цю постачав Роупер, та й автівку,