Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

Сині Води: битва 1362 р.

Отже, 1362 р. шлях для Ольгерда на українські придніпровські князівства був відкритим. Тут слід згадати одну особливість експансіоністської політики Гедиміновичів. Розширення Великого князівства Литовського відбувалося не стільки через захоплення окремих міст чи округ, скільки через вокняжіння в конкретних князівствах. Так, наприклад, було приєднано Волинське (Любартом) і Вітебське (Ольгердом) князівства. Відповідно, і на українських теренах мала бути така сама картина. Рогозький літописець, найстаріше і найнадійніше джерело в питанні приєднання до Великого князівства Литовського українських земель, з цього приводу пише коротко: «Того же лета (1362) Литва взяла Коршев и сотворишася мятежи и тягота по всеи земли. Тое же осени Ольгерд Синю воду и Белобережие повоевал». Незважаючи на всю лаконічність повідомлення, воно все ж таки дає можливість визначити напрям походів Ольгерда та їх хронологію.

Отже, першого удару Ольгерд завдав по Чернігово-Сіверщині. Якщо вже за життя брянського князя Василія литовський правитель спромігся опанувати її частину, то тепер це було зробити значно легше. Що ж до Коршева, то це місто є кордоном Чернігове-Сіверської землі та кочових улусів царського домену. Тому, говорячи про це місто, літописець позначав межу просування литовської влади. Те, що в джерелах фігурує не власне Ольгерд, а «Литва», не випадково. Вочевидь, військом керували його діти, які згодом і стали місцевими князями: Дмитро-Корибут, Лунгвеній тощо. Тож цей похід передусім здійснювався домом Ольгердовичів.

Наступним, а може, й одночасним етапом стало приєднання Києва. Згідно з Густинським літописом, князівство було «взяте під Федором». Дуже ймовірно, що між Ольгердом і київським князем (можливо, Федором) було досягнуто союзної угоди щодо переходу князівства з-під влади однієї сили — Орди, під владу іншої — Литви. Те, що джерела мовчать про такий важливий момент, як перехід Києва під нову юрисдикцію, вказує, що цей процес обійшовся без серйозних конфліктів. Таким чином, на кінець літа 1362 р. Київське князівство вже було повністю під владою Ольгерда.

Восени, швидше за все у вересні, військо Великого князівства Литовського рушило на улус Курумиші. Що є цікавим у повідомленні літопису, то це перелік «повойованих» пунктів. Вони фактично окреслюють кордон улусу, а отже, він був приєднаний цілком. Найбільш докладний опис походу міститься у М. Стрийковського[2]. Згідно з ним, Ольгерд «вирушив у похід в Дикі Поля проти татар. З ним вирушили також чотири його племінники, сини новогрудського князя Коріата, княжичі Олександр, Костянтин, Юрій та Федір. І коли вони, минувши Канів і Черкаси, дійшли до урочища Сині Води, то побачили в полі велику татарську орду з трьома царками, поділену на три загони. Один загін вів султан Кутлубах, другий очолював Качибей-Керей, а третім командував султан Дімейтер». «Султани», як їх визначає Стрийковський, намагаючись звеличити сенс перемоги, були насправді емірами улусу Ногая. Дуже ймовірно, що вони були темниками. Володіння Дімейтера[3] розкинулися між Дністром і Серетом. Столицею тьми було місто, відоме на сьогодні як городище «Старий Орхей» на річці Реут. Область Кутлубухі обіймала Буджацький степ між Дністром і Дунаєм. Можливо, столицею цієї тьми була колишня ставка Ногая Ісакча. Що ж до улусу Качибея, то він окреслювався річками Південний Буг, Кодима, Дністер і чорноморським узбережжям. Столицею області було місто Хаджибей, на місці сучасної Одеси.

Причиною, з якої еміри виступили назустріч Ольгерду, було бажання не допустити падіння Торговиці — великого міста, можливо, навіть столиці улусу.

Щодо опису битви, то маємо два варіанти. Перший, що належить до початку XV ст., короткий і походить із німецьких хронік, кожна з яких майже повторює одна одну. І другий, більш розгорнутий, проте значно пізнішого написання зі згаданої хроніки М. Стрийковського. Так, у німецькій хроніці Йоганна Пошильге читаємо: «Того ж року була велика війна в багатьох країнах: особливо билися руські з татарами біля Синьої Води, і з обох сторін було вбито близько 40 тисяч людей. Однак руські утримали поле. І, коли вони поверталися з бою, вони зіткнулися з литовцями, яких татари покликали туди на допомогу, і вбили руських дуже багато, і взяли в них велику здобич, яку ті взяли в татар». Стрийковський змальовує подію по-своєму: «Ольгерд, побачивши, що татари готові до бою, вишикував своїх у шість вигнутих загонів, по-різному їх з боків та на чоло розсадивши, так щоб татари, як задумали, не могли їх оточити у звичайних сутичках та заподіяти шкоди стрілами. Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом з луків, зробили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильне її шикування та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків і довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та, перелякані, тікати в розлогі поля. На побоїщі залишилися вбиті три їхні царки: Кутлубах, Качибей (від імені якого назване Качибейським солоне озеро в Диких Полях по дорозі, як іти до Очакова) і султан Дімейтер, та разом із ними дуже багато мурз й уланів. Також скрізь на полях і в ріках лежало повно татарських трупів. Потім, після цієї звитяги, литва й русини забрали кілька десятків стад коней та верблюдів і багато кошів або обозів, в котрих татари, кочуючи, звикли возити з собою усе майно».

Як бачимо, в обох варіантах є спільним той факт, що татари намагалися прорвати бойові порядки супротивника, а той, у свою чергу, зміг утримати фронт. Що ж до відмінностей, то, на жаль, маємо справу не з описами учасників події. Для німецьких хроністів це була одна з чуток, що прийшла з далекої України. Стрийковський же намагався прославити силу литовської зброї та її першість у приєднанні Поділля. Наприклад, яскраво описаний факт загибелі татарських ватажків є звичайною вигадкою. Усі три еміри зустрічаються в джерелах і далі — до кінця 80-х рр. XIV ст.

Захоплений Ольгердом улус на правах удільного князівства увійшов до складу Великого князівства Литовського. Правителями князівства стали племінники Ольгерда, брати Коріатовичі. Саме з ними буде пов’язане тридцятирічне існування Подільського князівства.

Врешті