Читати книгу - "Правда про справу Гаррі Квеберта"

Незабаром, після того, як він поїхав, на тому ж місці зупинилося поліційне авто. Тревіс Довн, нервово вчепившись у кермо, нишком зазирнув крізь вітрину до ресторану. Вирішивши, що людей у залі ще забагато, він не наважився ввійти досередини. Вирішив повторити заготовлену фразу. Що ж, одну фразу можна сказати; не варто ніяковіти.

Дивлячись на себе в люстерко заднього огляду, він промовив: «Дорбидень, Женні. Я оце подумав, може, нам у субкіно піти в боту…». Він лайнувся: що за фраза! Однісінька фраза, дивитися нема на що, а він ніяк не може її запам’ятати. Розгорнувши клапоть паперу, він перечитав написані слова:

«Добридень, Дженні! Я оце подумав, якщо ти вільна в суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі».

Нічого складного: йому треба ввійти в шинок, усміхнутися, сісти за шинквасом і замовити кави. Поки вона наливатиме йому горнятко, треба вимовити цю фразу. Він пригладив чуба і вдав, ніби говорить по рації, на той випадок, як хтось його побачить. Минуло десять хвилин; четверо клієнтів разом вийшли з «Кларксу». Шлях був вільний. Серце його шалено калатало: він відчував, як воно відлунює в грудях, у руках, у голові, аж наче у пучках пальців пульсує. Він вийшов з автівки, стискаючи в руці той папірець. Він кохав її. Він кохав її ще в школі. Вона була найпривабливіша жінка, яку він коли-небудь зустрічав. Через неї він лишився в Аврорі: в поліційній академії відзначали його здібності, радили кидати місцеву поліцію й пнутися вище. Говорили про поліцію штату і навіть про федеральну. Якийсь чолов’яга приїздив із Вашингтона і сказав йому: «Хлопче, тобі нема чого робити в цій глушині. Триває набір до ФБР. А ФБР — це тобі не жарти». Бач, йому пропонували ФБР. Може, він навіть попросився б у ту престижну секретну службу, що охороняє президента і урядовців. Але була на світі та дівчина, кельнерка в шинку «Кларкс», в Аврорі, дівчина, яку він завжди кохав і яка, як він сподівався, колись таки зверне на нього увагу, — Дженні Квінн. Тому він попросив направлення в поліцію Аврори. Без Дженні його життя не мало сенсу. Біля дверей ресторанчика він зупинився, набрав повітря в легені й ступив досередини.

Вона думала про Гаррі, несамохіть витираючи сухі горнятка. Останнім часом він завжди зникав десь о четвертій; вона думала собі, куди він ото вчащає. Може, на побачення? З ким? Якийсь відвідувач сів за шинквасом і урвав її задуму.

— Добридень, Дженні.

То був Тревіс, її симпатичний шкільний приятель, а тепер полісмен.

— Вітаю, Тревісе. Вип’єш кави?

— Охоче.

Він на мить заплющив очі, щоб зосередитися: треба було вимовити фразу. Вона поставила перед ним горнятко і налляла кави. Мить настала.

— Дженні… Я оце хтів тобі сказати…

— Що?

Вона спрямувала на нього погляд своїх великих світлих очей, і він геть розгубився. Що там далі у фразі? Кіно.

— Кіно, — промовив він.

— Що «кіно»?

— Я… в Манчестері пограбували кіно.

— Та невже? Пограбували кіно? Дивний випадок.

— Ні, поштове відділення Манчестера, я хотів сказати.

Якого дідька він каже про те пограбування? Кіно!

Він мусить казати про кіно.

— То пошту чи кіно? — запитала Дженні.

Кіно. Кіно. Кіно. Кіно. Казати про кіно! Його серце мало не луснуло. Він таки зважився.

— Дженні… я оце хотів… Одне слово, я подумав, що, може… Одне слово, якщо хочеш…

Тієї миті Тамара погукала доньку з кухні, й Дженні довелося урвати його промову.

— Вибач, Тревісе, мені треба йти. Матуся нині не в гуморі.

І дівчина зникла за дверми, не давши молодому правоохоронцю закінчити фразу. Він зітхнув і прошепотів: «Я подумав, якщо ти вільна у суботу ввечері, ми можемо піти в кіно в Монберрі». Потім залишив п’ять доларів за п’ятдесятицентову каву, якої навіть не випив, і, засмучений та розчарований, вийшов із «Кларксу».

— Гаррі, куди ви ходили щодня о четвертій годині? — запитав я.

Він відповів не відразу. Дивився у вікно, й мені здалося, наче на його обличчі проступила щаслива усмішка. Врешті сказав:

— Мені так треба було побачити її…

— Нолу?

— Так. Знаєте, Дженні була чудова дівчина, але вона не була Нолою. Бути з Нолою означало жити справжнім життям. Інакше й не скажеш. Кожна секунда з нею була секундою життя у всій його повноті. Як на мене, це і є кохання. Її сміх, Маркусе, цей сміх звучить у мені вже тридцять три роки. Цей її неймовірний погляд, її очі, що сяють життям, — вони завжди тут, переді мною… І всі її порухи, її манера поправляти волосся, покусувати вуста. Я завжди чую в собі її голос, часом вона ніби поруч. Коли йду в середмістя, знову наче чую, як вона розмовляє зі мною про життя і про книжки. Тоді, в червні 1975 року, мені здавалося, що вона завжди була часткою мого життя, хоч увійшла в нього менше місяця тому. І коли її не було зі мною, мені здавалося, нібито все втратило сенс: день, коли я не бачив Ноли, був змарнованим днем. Мені так потрібно було її бачити, що я не міг чекати чергової суботи. Тоді я почав очікувати її біля виходу зі школи. Ось що я робив, коли ішов із «Кларксу» о четвертій годині. Я сідав за кермо і їхав до школи. Ставав на паркувальному майданчику для вчителів, простісінько перед головним входом, і, ховаючись в авто, чекав, доки вона вийде. Коли вона з’являлася, я враз сповнювався життя, сили… Мені вистачало щастя мимохідь побачити її: я дивився на неї, аж доки вона сідала в шкільний автобус, а потім іще чекав, коли той автобус зникне вдалині. Може, я збожеволів, Маркусе?

— Ні, Гаррі, не думаю.

— Знаю одне: Нола жила в мені. Буквально. Потім знову настала субота, і то була виняткова субота. Була гарна погода, всі подалися на пляж, у «Кларксі» не було й душі, і ми з Нолою довго розмовляли. Вона казала, що багато думала про мене, про мою книжку, казала, те, що я зараз пишу, буде, звісно ж, великим шедевром. Наприкінці її робочого дня, десь о шостій, я запропонував підвезти її додому. Висадив за квартал, у пустельній алеї, подалі від чужих поглядів. Вона запитала, може, я хочу трохи пройтись, та я пояснив, що небажано, якщо хтось побачить нас удвох: у місті поповзуть плітки. Пам’ятаю, вона сказала:

«Гуляти — це не злочин, Гаррі…» — «Я знаю, Ноло. Та, боюся, в людей