Читати книгу - "Раніше, ніж їх повісять"

— Утім, бійці, попри все це, начебто в добрій формі.

Вест не вірив власним вухам. Справді, Королівський полк, яким доручили командувати Ладіслі, здавався цілком щасливим. Його широкі намети були розставлені рівними рядами посеред табору, перед ними палали багаття для приготування їжі, а поблизу були прип’яті як годиться коні.

Становище рекрутів, які становили щонайменше три чверті їхніх сил, було не таке щасливе. Підготовка багатьох із них була ганебною. То були люди ненавчені чи неозброєні, часом — просто занадто хворі чи застарі для переходів, не кажучи вже про бій. Дехто не мав нічого, крім одягу, який носив, та й той перебував у жалюгідному стані. Вест бачив, як бійці скупчуються під деревами, щоб погрітись, не маючи чим захиститися від дощу, крім половини ковдри. Ганьба та й годі.

— Ваша високосте, Королівський полк забезпечений добре, та мене турбує становище деяких ре...

— Так, — сказав Ладісла, перервавши його так, ніби він геть не говорив, — із ними все гаразд! Вони гризуть вудила! Певно, їх зігріває внутрішній вогонь, так, Весте? Не можуть дочекатися, коли підуть на ворога! Хай йому грець, шкода, що ми мусимо чекати тут, марнуючи час за цією клятою річкою!

Вест закусив губу. Неймовірний хист принца Ладісли до самообману з кожним днем дратував дедалі сильніше. Його високість убив собі в голову, що стане видатним і славетним генералом, очоливши незрівнянний підрозділ бійців. Що він здобуде видатну перемогу, і в Адуа його вітатимуть як героя. Однак замість того, щоб докласти до цього бодай дрібку зусиль, він поводився так, ніби це вже сталося, геть не зважаючи на істину. Не можна було допустити, щоб він помітив щось огидне, неприємне чи несумісне зі своїми божевільними ідеями. Тим часом чепуруни з його штабу, які не мали й місяця бойового досвіду, навіть разом узяті, хвалили його за чудові судження, плескали один одного по спині та погоджувалися з усіма його висловлюваннями, хоч якими сміховинними.

Людина, що ніколи ні в чому не знала нужди, ні над чим не працювала й за все життя не відзначилася навіть найменшою крихтою самодисципліни, певно, має чудернацькі уявлення про світ, думалося Вестові, а доказ цього їхав верхи поряд із ним і всміхався так, наче турбота про десятьох тисяч людей — завдання неважке. Кронпринц і реальний світ, як зауважив лорд-маршал Бурр, були геть чужі один одному.

— Холодно, — пробурчав Ладісла. — Погода вже не схожа на ту, що буває в пустелях Гуркулу, так, полковнику Вест?

— Ні, ваша високосте.

— Але дещо не змінюється, еге ж? Тобто війна, Весте! Війна загалом! Вона однакова повсюди! Відвага! Честь! Слава! Ви ж билися разом із полковником Ґлоктою, так?

— Так, ваша високосте.

— Колись я обожнював слухати історії про діяння цієї людини! У юності він був одним із моїх героїв. Об’їздив ворога, тероризував його комунікації, атакував обоз і все що завгодно. — Принців батіг об’їхав, потероризував й атакував уявний обоз у повітрі перед ним. — Шикарно! І ви, як я розумію, усе це бачили?

— Дещо з цього — так, ваша високосте.

Він бачив безліч садн від сідла, сонячних опіків, грабунку, пияцтва та марнославного хизування.

— Полковник Ґлокта, присягаюся! Трохи його блиску стало б нам у пригоді, так, Весте? Трохи його сили! Трохи його енергії! Прикро, що він загинув.

Вест підвів погляд.

— Він не загинув, ваша високосте.

— Не загинув?

— Його взяли в полон гурки, а тоді повернули до Союзу, коли війна скінчилася. Він... гм... він вступив до Інквізиції.

— Інквізиції? — явно вжахнувся принц. — І як тільки можна відмовитися від солдатського життя заради цього?

Вест спробував знайти потрібні слова, але вирішив цього не робити.

— Навіть не уявляю, ваша високосте.

— Вступив до Інквізиції! Оце так.

Якусь хвилю вони їхали в мовчанні. До принца мало-помалу повернулась усмішка.

— Але ж ми розмовляли про честь на війні, хіба не так?

Вест скривився.

— Так, ваша високосте.

— Ви ж першим кинулися крізь пролом в Ульріоку, хіба ні? Я сам чув: першим кинулися крізь пролом! Ви маєте честь, еге ж? Здобули славу, чи не так? Це, певно, був неабиякий досвід, так, полковнику? Неабиякий досвід!

Він пхався крізь купу ламаного каміння й деревини, захаращену понівеченими трупами. Наполовину осліп від диму, наполовину задихнувся від пилу, на нього звідусіль насувалися крики, лемент і дзенькіт металу, і він ледве дихав зі страху. Звідусіль сунули люди, що стогнали, штовхалися, спотикалися, репетували, стікали кров’ю й потом, чорні від бруду й сажі, з ледь видимими обличчями, перекошеними від болю й люті. Дияволи в пеклі.

Вест пам’ятав, що знов і знов волав: «Уперед!» — поки не зірвав горло, хоч і гадки не мав, куди це — вперед. Пам’ятав, як заколов когось шпагою — друга чи ворога, він не знав ні тоді, ні тепер. Пам’ятав, як упав, поранив голову об камінь й роздер кітель об поламану балку. Пам’ятав миттєвості, уривки, наче з історії, яку одного разу від когось почув.

Вест щільніше загорнув змерзлі плечі в шинель, шкодуючи, що вона занадто тонка.

— Неабиякий досвід, ваша високосте.

— Збіса прикро, що той клятий Бетод сюди не піде! — Принц Ладісла сердито змахнув у повітрі батогом. — Це хіба трохи краще за кляту варту! Бурр вважає мене дурнем, так, Весте, вважає?

Вест глибоко вдихнув.

— Я не міг би нічого про це сказати, ваша високосте.

Непостійний розум принца вже облишив цю тему.

— А як там оті ваші улюбленці? Оті північани. Ті, що з кумедними іменами. Як там звати того нечупару? Нюхач, так?

— Шукач.

— Точно, Шукач! Шикарно! — Принц захихотів собі під носа. — А той інший — найбільший здоровило, якого я тільки бачив! Чудово! Що вони роблять?

— Я послав їх у розвідку на північ від річки, ваша високосте.

Вестові стало шкода, що він не з ними.

— Ворог, напевно, десь далеко, але, якщо це не так, нам потрібно про це знати.

— Звичайно, треба. Чудова ідея. Так ми зможемо підготуватися до атаки!

Вест радше сподівався на вчасний відступ і швидкого гінця до маршала Бурра, та говорити про це було безглуздо. Віддати наказ про славний наступ, а тоді піти спати — ось як Ладісла уявляв війну. Слів