Читати книгу - "Усі в моїй родині — вбивці, Бенджамін Стівенсон"

Я кивнув і запропонував компроміс:

— Може, я і не адвокат, але ви маєте знати, що його не можна тут утримувати. Так, він погодився на співпрацю, але це не значить, що тепер у нього немає прав. — Я здійняв руки, спробувавши вдати із себе невинного телепня. — Я, може, і не знаю, яких саме прав, але точно не йдеться ось про це. — І показав на важкі дерев’яні двері, які вже трохи роздулися від вологи. На них висіла біла табличка з намальованими яскравими черевиками.

— Він сказав, що його все влаштовує.

— Я не про це, — повів далі. — Якщо ваша підозра ґрунтується на тому, що Майкл збрехав про час виходу з в’язниці, то що ж… алібі Ерін також із цим пов’язане, але я не бачу, щоб її хтось десь зачиняв.

— Ви звинувачуєте мене в сексизмі?

— Я звинувачую вас у сліпоті.

— Що ж, але вона не Каннінґем.

— Ясно. Радий, що ми порозумілися. — Схоже, для Кроуфорда імена теж мали неабияке значення. — Тепер я звинувачую вас у некомпетентності. Впустіть мене, щоб я міг далі вдавати із себе адвоката, а ви — детектива.

— То вам до нього все-таки не байдуже, я бачу? Хоч ви й свідчили проти нього. — Кроуфорд легенько схилив голову набік. Я прикусив язика, але мене зачепило, що тепер він знає про мене більше, ніж сьогодні вранці. Марсело, чорти б його взяли. Двері зачинялися лише на засувку — жодного замка не було. Кроуфорд відімкнув засув одним пальцем (оце безпека!), але одразу відійшов убік, запрошуючи мене відчинити двері самотужки. — А я ріс без братів, тож не можу сказати, що розумію вас. Але що ж, це родина.

— Якщо я доведу, що він був не тут минулої ночі, вам доведеться його відпустити або принаймні утримувати в нормальному приміщенні. Гаразд?

Я щиро про це просив, але сформулював так переважно тому, що звучало відносно по-адвокатському й мені хотілося сказати останнє слово.

Кроуфорд неохоче й ледь помітно схилив голову.

Я вигадав, що ще сказати:

— Ох, і ем-м… відтепер ви говоритимете з ним лише в моїй присутності. Чи що там має сказати адвокат?

І прочинив двері.

Якщо у фоє злегка пахло типовою для гірськолижного курорту вогкістю, то сушарня тхнула кораблетрощею. Тут люди відклеювали від себе пітнявий, вологий одяг, у якому каталися на лижах, щоб забрати його, не до кінця просохлий, уранці. Саме тому всі щілини були ретельно затулені, щоб не випускати назовні жар і запах: облямовані гумою двері відчинилися із лунким «пхак», коли я зламав печать. Щоб дихати у вогкому, важкому повітрі, треба було мати зябра. Мені здавалося, що відчуваю, як носа мені лоскочуть спори цвілі. Якщо скажу, що тут пахло ступнями, то ображу ступні.

Це була довга вузька кімната. Уздовж стін стояли прямокутні контейнери без кришок, заповнені десятками розшнурованих лижних черевиків. З більшості язиками звисали устілки. Подекуди вони вишикувалися окремо від черевиків, сперті об стіну, і старанно пахли. Над скриньками були вішаки з лижними куртками, пальтами та устілками на прищіпках. Біля невеличкого водяного котла розташувалася хитка сушарка для одягу, завалена шкарпетками. Найдивнішим було те, що вся кімната була застелена килимами, набухлими від вологи, від чого з кожним кроком нога злегка пружинила, наче я йшов по мокрій губці, а з-під черевиків трохи сочилася волога. Сушарню освітлювала єдина інфрачервона лампа в глибині кімнати, над єдиним вікном, яке, схоже, узагалі не відчиняли. Зовні воно було цілком заметене снігом, від чого в кімнату не проникало ані промінчика світла.

Під вікном, на одній із зачинених скриньок для взуття, сидів Майкл. Я помітив, що на скриньку похапцем накидали якихось подушок, аби створити подобу комфорту. Братові принесли тацю з їжею, на якій тепер стояла бляшанка з-під коли й валялися хлібні крихти. Майкл зняв куртку й засукав рукави. Якби Каннінґеми не славилися своїм запереченням суспільних норм, то були б відомі своєю сухорлявою статурою. Скажімо так, ніхто ніколи не плутав нас із командою з американського футболу. Але Майклові якось вдалося зламати цей стереотип, і без куртки це було дуже помітно.

— Оце плечі! — вигукнув я. — Це в’язниця таке робить з людьми?

Майкл показав на стілець, що стояв навпроти нього. Помаранчева лампа монотонно гуділа.

— Я б зачинив їх. — Двері я лишив прочиненими на три чверті й підпер їх. — Але боюсь, що так ми обидва задихнемося. — І це була правда, проте не єдина причина, з якої я не хотів зачиняти дверей. Я барабанив по них пальцями, відчайдушно намагаючись заповнити тишу, але поки не наважився відійти. Якщо ви ще не зрозуміли, що я використовую гумор як захисний механізм, то навіть не знаю, що сказати. — Знаєш, Марсело заробляє цим на життя. Це на випадок, якщо ти не здогадувався.

— Сядь, Ерне.

Я набрав повні груди вогкого повітря, збираючись на силах, і підійшов до стільця. Сів. Ми торкнулися колінами. Я відсунув стілець. Майкл зміряв мене поглядом. Спершу його очі здалися мені замисленими й допитливими, наче він вивчав нові зморшки на моєму обличчі, міркуючи про те, наскільки можуть змінити людину три роки. Тоді на думку мені спало інше припущення: він роздивляється жертву, яку зжере на обід.

— Я думав про Джеремі, — сказав він. — Хоча ти, мабуть, тоді був замалим. Чи ти пам’ятаєш?

Це був дивний початок розмови, але я вирішив підіграти.

— Трохи, — відповів. — Тобто… Що ж, іноді я думаю, чи справді це пам’ятаю, чи просто так багато про це чув, що мозок зліпив із цього спогади. Уже й не знаю, які з них реальні, а які я заповнив самотужки. — Коли це сталося, мені було лише шість років, і я точно знав, що проспав більшу частину того дня, тож значна частина моїх спогадів аж ніяк не могла бути правдивою. — Я бачу сни, і це дивно, бо мені наче сняться чужі спогади. Іноді він… ну, знаєш… а іноді — ні…

Я затнувся.

— Я розумію, про що ти. — Майкл потер чоло, як тер невеличку вм’ятину від керма на лобі тієї ночі, коли приїхав до мене додому з Аланом Голтоном у машині. — Я знаю, що мама була до тебе дуже сувора. Гадаю, ти тоді був надто малий, щоб зрозуміти, як це важко. Однієї миті нас було п’ятеро, а іншої — лише троє. Ось так. — І він клацнув пальцями.

Я кивнув, згадуючи прийомних батьків, у яких ми з Майклом жили, коли нас забрали в Одрі.

— А коли