Читати книгу - "Антон та інші зі зграї"

Тож я проштовхуюся до Іне поміж дівчатами, які обіймаються і бажають одна одній гарного Різдва, і між хлопцями, які не обіймаються і не бажають.

Боковим зором бачу віддалік Карла й Сіндре, котрі схилилися над своїми мобільними, але мене вони більше не цікавлять.

Бо ось тут стоїть Іне, просто переді мною, з краплинами дощу на волоссі й на довгих віях. Хоч ми зібралися до неї і ні на кого не чекаємо, вона стоїть непорушно, коли я підходжу. Просто стоїть, обличчям до мене; дощинки блистять і скрапують з вій, а вона хитрувато дивиться на мене.

А тоді стається те, на що ніколи не міг сподіватися коротун з великими вухами. Іне ЦІЛУЄ мене! Посеред подвір’я! Обійнявши за шию руками. Уперше після своєї начебто закоханості до Мартіна.

Не цмокає мимохідь… Ні! Це довгий-предовгий поцілунок у губи. Такий довгий, що всі навколо починають аплодувати. Такий довгий, що я паленію до кінчиків вух, а ноги мені підгинаються.

Такий довгий, що я не маю ніякого сумніву: його бачили Карл і Сіндре…

ЖИТТЯ У ЗГРАЇ

Як завжди, я прокидаюся у день Святвечора на світанку. Змалку так прокидався. Вважаю, що це якось трохи по-дитячому.

Анна ночувала цієї ночі в себе вдома. Коли нарешті встає тато, ми снідаємо імбирним печивом і гарячим шоколадом. Посеред столу стоїть давня, змайстрована ще в садочку, фігурка різдвяного гнома. Тоді я не вмів добре малювати, тому мій гномик має трохи хитруватий вигляд з одним великим і другим дуже маленьким оком.

На щастя, не мені сьогодні грати роль різдвяного гнома. Однак тато просить допомогти йому створити магію, побути — як він каже — підтримкою в тилу.

— Це ж приємно, познайомитися з родиною Анни, — додає він.

Що ж, вони також маленька зграя. До того ж мені дуже цікаво, як тато впорається з роллю.

Я дивлюся по телевізору різдвяні фільми. Іне надсилає мені фото, як вони з Мартіном ласують марципаном. Я посилаю смс-ку Уле.

«Гарного Різдва, друже!» — пишу я ВЕЛИКИМИ літерами.

— Готовий? — питає за кілька годин тато.

Він уже стоїть у коридорі з маскою на обличчі й гном’ячою шапочкою на голові, у трохи зім’ятому червоному довгому плащі.

Звісно, я готовий. Щоправда, трохи смішно сидіти на передньому сидінні «сааба» з різдвяним гномом за водія, але для того, хто ще зовсім недавно танцював з помаранчами між ногами, це просто дрібниці.

Я більше нервую в передчутті зустрічі з племінниками Анни. Маленьких діток, мабуть, дуже розчарує забудькуватість різдвяної пані гномової, яка забула принести подарунки.

— Ви з Анною синхронізували свої годинники? — питаю я в тата.

Бо ж хай там як, а сьогодні Святвечір, не можна засмучувати малят надто довго.

Тато знаходить дірку для паркування, упирається у сміттєвий контейнер.

— Ти передивився пригодницьких фільмів! — трохи нервово сміється він.

Якщо комусь цікаво: НЕМА нічого пригодницького в тому, щоб у Святвечір ховатися зі знервованим різдвяним гномом у чужому будинковому коридорі. Тато, як недосвідчений грабіжник банку, раз у раз поглядає на годинник. Мушу визнати, що три хвилини перед дверима Анниної сестри видаються нескінченними.

Тато мав би радіти, що Аннина сестра має сьогодні вечірнє чергування. Саме тому різдвяні гноми прийшли так рано до її дітей. Скоро татові муки скінчаться.

Він знову зиркає на годинник і знову схвильовано зітхає під маскою. Нарешті глибоко вдихає, завдає мішок з подарунками на спину й дзвонить у двері.

Двері відчиняє дитина, чотири- чи п’ятирічний хлопчик, здивовано дивиться на нас.

— Привіт-привіт! — нерішуче вітається тато.

— Привіт! — відповідає хлопчик і біжить углиб помешкання.

Тато — за ним. У вітальні за святковим столом з велетенською індичкою сидять четверо членів родини й старий чоловік у візку.

Вони насторожено витріщаються на нас. Спершу на тата, який бездарно вживається у роль, вдаючи, що прогинається під вагою подарунків і без кінця викрикує своє «привіт-привіт». Потім — на мене, який ледь не наступає татові на п’яти із загіпсованою рукою.

То це і є родина Анни, думаю я. Нова зграя?

Хотілось би побачити веселіші обличчя! Усі, за винятком індички, суворо дивляться на тата, міряють його поглядами — від маски до недоречних кросівок, котрі виглядають з-під червоного плаща.

Цікаво, мимоволі думаю я, чи бідолашний тато теж відчуває тривогу, як і я усю цю осінь: невже треба вливатися саме в цю зграю?

Мабуть, у наших родинних генах закладено погану здатність вливатися у зграю. Коли ми підходимо до самого столу, завважуємо, що бракує головної дійової особи. Де Анна? Татова пані гномова? Вона б уже мала бути тут!

Тато також робить таке відкриття. І, мабуть, думає про те ж, що і я. Що Анна спізнюється й ось-ось з’явиться. Тато розгублено вертить на всі боки головою.

— Е-е… — мимрить він.

Та це ні в які рамки не влазить! Різдвяний гном ніяк не може тупцяти в домі й мовчати. Але й подарунки роздавати без Анни не може.

— Ось і знову настало Різдво, — прокашлюється гном.

— Ага… настало, — відповідає жінка, яка, мабуть, Аннина сестра.

Тиша. Різдвяний гном починає впадати в паніку.

— Але сніг змушує на себе чекати.

— Еге ж…

Чесно! Невже у цій родині ніхто не чув про правила спілкування? Соціальні антени, так би мовити?

Вочевидь, ні. Знову западає тиша. І тоді тато вирішує взяти ситуацію у свої руки, якщо вже дорослі у цій хаті безпомічні. Він гладить хлопчика по голові й каже:

— Може, ми вам… пісеньку заспіваємо?

Лишень не це! Усе, що завгодно, тільки не це, думаю я. Якщо тато заспіває, обоє племінників Анни навіки втратять віру в різдвяного гнома!

Та я не встигаю його зупинити.

«У стодолі сидить гном, їсть різдвяну кашу, — співає тато соло, несамовито фальшуючи. — Солодку й смачну, солодку й смачну…»

При цьому він помахує рукою, запрошуючи й мене приєднатися до співів.

Але всьому має бути межа. Нізащо в світі не всміхнуся і не зрадію такій публіці! (Вони наче громом прибиті.)

Після першої строфи тато теж здається. Усі татові спроби розсмішити це похмуре товариство зазнає фіаско.

Нам з татом водночас впадає у вічі дивність ситуації: ми не стали радісною несподіванкою ні для дітей, ані для Анниної сестри, яка сидить позаду велетенської індички й уявлення не має, хто цей різдвяний гном.

Тато шепоче до господині дому.

— Я мав відрекомендуватися… Це я, наречений пані гномової…

Жінка мимоволі відхиляється від нього.

— Гномової?

— Так… Але її десь нема, — ще більше стишує голос тато й нервово сміється.

Господиня теж нервово сміється.

Раптом п’ятирічний хлопчик тягне вгору руку.

— А ти помічник гнома? — показує він на мене.

Хлопець у парадному костюмі, із загіпсованою рукою? А я ж думав, що помічники різдвяних гномів — одягнені в зелене ельфи. Хоча вухами, може, ми й схожі.

— Ні, — кажу я, — я його олень.

Хлопчик, звісно, не розуміє жарту. Стоїть розгублений.

Тоді тато одноосібно ухвалює рішення. Ставить мішок з подарунками на підлогу й збирається розпочати виставу без Анни.

— Чи є тут чемні дітки? — голосно й виразно проказує він.

Двоє дітлахів несміливо піднімають вгору руки.

— О, справді, є!

Тато вдоволено киває і запихає руку в мішок. Виймає з надр мішка продовгуватий пакунок у червоній обгортці, читає листівку гном’ячим голосом.

— Емма! Це для тебе!

У вітальні стає зовсім