Читати книгу - "Володар Перстнів"

лише один король. Можливо, якби корона та скіпетр були об'єднані, то правління королів продовжилося б і багатьох нещасть удалося б уникнути. Однак Еарніл був мудрий чоловік, не зверхній, хоча, як і більшості людей у Ґондорі, королівство в Артедайні здавалося йому надто малим, незважаючи на родовід його володарів.

Він вислав гінців до Арведуї, повідомляючи, що прийняв корону Ґондору згідно зі законами та потребами Південного Королівства:

— Та я не забуваю про велич Арнору, не заперечую нашої спорідненості й не хочу відчуження між володіннями Еленділа. У разі потреби я допомагатиму вам, скільки моїх сил.

Це було, однак, задовго до того, як Еарніл почав почувати себе в достатній безпеці, щоби виконати обіцяне. Король Арафант продовжував із останніх сил стримувати напади Анґмару, й так само чинив Арведуї, коли він почав правити після Арафанта; але, врешті-решт, восени року 1973 в Ґондор прийшла звістка, що Артедайн у великій скруті й Король-Чаклун готується завдати йому останнього удару. Тоді Еарніл негайно послав сина Еарнура на північ із флотом. Надто пізно. Еарнур іще не досягнув гаваней Ліндону, коли Король-Чаклун завоював Артедайн, і Арведуї загинув.

Однак коли Еарнур зайшов у Сірі Гавані, то були радість і велике здивування серед ельфів і людей. Кораблі Еарнура були такі великі й було їх так багато, що для них ледве знайшлося місце, хоча причали Гарлонду та Форлонду були заповнені; і з кораблів зійшло на берег могутнє військо, споряджене для війни великих королів. Або принаймні так здавалося північанам, хоча то був не більш як невеликий загін, мала частина могутності Ґондору. Найзахопленіше вихваляли коней, бо багато з них були з рівнин Андуїну, а їх сідлали вершники — високі, гарні та горді лицарі Рованіону.

Тоді Кірден зібрав усіх, хто прийшов до нього з Ліндону або Арнору, і коли всі були готові, військо переправилося через Місячну та пішло на північ, кидаючи виклик Королеві-Чаклуну з Анґмару. Кажуть, він жив тоді у Форності, де зібрав прихильників зла, захопивши дім і владу королів. Засліплений пихою, він не чекав нападу ворогів у його твердині, а вийшов назустріч, сподіваючись швидко змести їх, як інших до того, за Лун.

Однак Військо Заходу спустилося до нього через Вечорові Пагорби, і була велика битва на рівнині між Ненуялом і Північними Схилами. Сили Анґмару вже відступали до Форноста, коли основна маса вершників, що обійшла пагорби, спустилася з півночі й повністю розбила їх. Тоді Король-Чаклун із усіма тими, кого він зміг зібрати після поразки, втік на північ, у напрямку його власних земель в Анґмарі. Не встиг він заховатись у Карн-Думі, як його наздогнала кавалерія Ґондору з Еарнуром на чолі. Тоді ж ельфійський загін під керівництвом Ґлорфінделя підійшов із Рівендолу. Поразка Анґмару була такою нищівною, що не залишилося ні людини, ні орка з того війська на захід від Гір.

Але, кажуть, коли все вже було втрачено, несподівано з'явився сам Король-Чаклун — у чорній мантії та чорній машкарі, на чорному коні. Страх охопив тих, хто його побачив; однак він обрав капітана Ґондору і з криком жахливої ненависті помчав просто на нього. Еарнур протистояв би йому; та кінь його не витримав такого нападу, звернув убік і поніс вершника геть, перш ніж той зміг із ним упоратися.

Тоді Король-Чаклун розсміявся, й ніхто з тих, хто чув той жахливий сміх, ніколи його не забуде. Аж тут на білому коні під'їхав Ґлорфіндель, і сміх застряг Чаклунові в горлі, він розвернувся і зник у сутінках. Ніч спустилася на поле битви, і його слід загубили, й ніхто не бачив, куди він поїхав.

Повернувся Еарнур, але Ґлорфіндель, вдивляючись у густу темряву, сказав:

— Не переслідуй його! На цю землю він не повернеться. Загине він не скоро і не від руки чоловіка.

Ці слова багато хто запам'ятав; але Еарнур був лютий і бажав помститися за свою ганьбу.

Так припинило існування лихе королівство Анґмару; і так Еарнур, капітан Ґондору, викликав сильну ненависть Короля-Чаклуна; та багато років іще мало минути, перш ніж це виявилося».

Так, під час правління короля Еарніла, як пізніше стало зрозуміло, Король-Чаклун, утікаючи з Півночі, повернувся до Мордору й зібрав там під своєю орудою інших Примар Персня. Та лише 2000 року вони вийшли з Мордору через Перевал Кіріт-Унґол і взяли в облогу Мінас-Ітіл. Фортецю вони завоювали року 2002 і заволоділи палантиром вежі. І утримували вони її до кінця Третьої Епохи; Мінас-Ітіл став місцем жаху та був перейменований на Мінас-Морґул. Більшість людей, котрі все ще залишалися в Ітілієні, втекла з Мінас-Морґула.

«Еарнур був подібний на батька своєю мужністю, але не мудрістю. Він мав сильне тіло та гарячий норов; але не взяв собі дружини, бо його єдиною втіхою була боротьба або військові вправи. Він володів зброєю так майстерно, що ніхто в Ґондорі не міг перемогти його на турнірах, які він любив, радше скидаючись на атлета, ніж на капітана чи короля, і зберігаючи силу та вправність набагато довше, ніж це зазвичай буває».

Коли 2043 року Еарнур прийняв корону, король Мінас-Морґула викликав його на двобій, насміхаючись, що він не наважився виступити проти нього у битві на Півночі. Цього разу намісник Марділ стримав гнів короля. Мінас-Анор, який став головним містом володіння та резиденцією королів із днів короля Телемнара, зараз був перейменований на Мінас-Тіріт — як місто, що завжди на сторожі проти зла Морґула.

Еарнур пробув королем тільки сім років, коли володар Морґула повторив виклик, глузуючи, що до слабкого серця його юності король тепер додав неміч старості. Тут Марділ уже не міг стримувати короля, і той із невеликим загоном лицарів поскакав до воріт Мінас-Морґула. І надалі їх не бачили. У Ґондорі вірили, що підступний ворог заманив короля в пастку і що той помер у муках у Мінас-Морґулі; та оскільки не було жодних свідків його смерті, намісник Марділ правив Ґондором від його імені впродовж довгих років.

Тепер спадкоємців королів залишилося мало. Їхня кількість особливо зменшилася через міжусобиці; відтоді королі стали заздрісними та підозріливими до найближчих родичів. Часто ті, на кого падала підозра, втікали до Умбару і там приєднувалися до повстанців, тоді як інші відмовлялися від власного походження та брали за дружин жінок із інших народів.

Отак трапилося, що не знайшлося жодного претендента на корону, хто був би чистого роду або чиї претензії визнали б усі; і спогади про міжусобиці тяжіли над усіма, бо знали, що, коли знову почнуться якісь чвари, Ґондор загине. Тому роки