Читати книгу - "Мікроби гарні та не дуже. Здоров’я і виживання у світі бактерій"

що ворота стайні відчинені вже після того, як кілька коней приплентались назад додому. Не прив’язаний більше до лікарні, новий C. difficile просочився до населення загалом і, схоже, почав поширюватись. У першому повідомленні Центрів описано двадцять три такі загальні випадки, причому жертви були у віці від шести місяців до сімдесяти двох років, серед них було десять вагітних жінок, в однієї з яких стався викидень близнюків, після чого вона померла.

Так само як стійкий до багатьох лікарських засобів стафілокок показав гірку правду, що антибіотики породжують резистентність, C. difficile може нарешті відкрити лікарям очі на небезпеку, нерозривно пов’язану зі знищенням у тілі «хороших мікробів» разом із поганими, говорить Донскі. «Ніхто ж не каже: “Не використовуйте антибіотиків”, – наголошує він. – Але, як і більшість препаратів, вони мають використовуватись обережно, способами, що мінімізують можливу шкоду».

З лікарні в повсякденне життя

Сезон грипу 2003 року почався в Північній Америці рано, з першими випадками ще восени. Уже до Дня подяки лікарі спостерігали звичайні, пов’язані з грипом пневмонії. Як завжди, найтяжчі випадки були результатами вторинних бактеріальних інфекцій у перевантажених грипом легенях. Більшість цих інфекцій доволі швидко реагували на стандартні антибіотики, такі як амоксицилін, або потужніші, на кшталт азитроміцину чи цефалексину. Лікарі були готові до того, що втратять кількох найслабших, найстарших або з підірваним імунітетом пацієнтів. Але потім помирати почали молоді та дужі.

Одним із перших побачив цих «aтипових жертв» 33-річний дослідник інфекційних хвороб Джон Соломон Френсіс. Огрядний та високий уродженець нью-йоркського району Квінс, Френсіс зазвичай розбавляв свою лячну зовнішність широкою щербатою усмішкою. Але того дня наприкінці листопада 2003 року він з перекривленим обличчям стояв біля ліжка 31-річної жінки, яка лежала непритомна у відділенні реанімації Медичного центру Бейв’ю при Університеті Джонса Гопкінса в Балтиморі. Поки груди жінки здіймалися й опадали з сипливою регулярністю апарата штучної вентиляції легень, Френсіс прогорнув її картку та переглянув вихідні дані. Жодних попередніх госпіталізацій. Жодних інших медичних проблем. Однак за кілька годин до того подруга майже занесла її до відділення невідкладної допомоги. Медсестра на прийомі відзначила задишку, кашель та гемоптизис (кровохаркання). Перед тим як знепритомніти, жінка розповіла, що минулого тижня підхопила від когось із знайомих грип і почувалася настільки погано, що сімейний лікар дав їй антибіотик цитромакс.

На думку Френсіса, цього мало бути більш ніж досить, щоб зупинити будь-яку бактеріальну інфекцію. Але жінка явно страждала від тяжкої форми бактеріальної пневмонії. Тепер же його завданням як чергового консультанта з інфекційних хвороб було порекомендувати лікарям біля ліжка хворої спосіб її лікування. Він похмуро порекомендував внутрішньовенний коктейль із ванкоміцину, гатифлоксацину та меропенему. Можливо, це було й занадто, але часу чекати, поки лабораторні культури визначать, що саме вбиває цю молоду жінку, просто не було.

Повернувши на місце картку в ногах ліжка пацієнтки, Френсіс спустився сходами до приміщення, де радіолог працював із зображеннями комп’ютерної томографії її грудної клітини. Френсіс побачив там дірки, декотрі в кілька квадратних сантиметрів, які буквально зрешетили те, що мало би бути гладенькою легеневою тканиною. Радіолог показав йому затемнення, які наводили на думку, що ті дірки були абсцесами, повними крові та гною. Щільний білий ореол навколо легень показував, що плевра (вистилка грудної порожнини) так само заповнена рідиною.

«Якби вона була ін’єкційною наркоманкою, я б подумав, що в неї ендокардит», – висунув ідею Френсіс, посилаючись на сценарій, у якому брудна голка заносить бактерії в кровоплин, що заражають серце, а звідти поширюються до легень. Повернувшись до реанімації, він знайшов там батьків жінки та поставив їм відповідні складні запитання. Однак, за їхніми словами, вона не робила нічого навіть віддалено пов’язаного з наркотиками. Трохи курила, так, десь із шість цигарок на день. Роблячи ситуацію ще менш зрозумілою, наступного ранку культури крові та мокротиння жінки показали позитивний результат на метицилін-резистентний золотистий стафілокок – відоме прокляття внутрішньолікарняного життя, яке, однак, рідко потрапляло туди ззовні. Ще дивніше, хоч і в хорошому розумінні, було те, що аналізи показали чутливість цього мікроба до кількох антибіотиків, котрі рідко спрацьовували проти внутрішньолікарняного МРЗС.

За кілька днів Френсіс побачив другий випадок надзвичайно тяжкої форми пневмонії, цього разу в раніше здорового чоловіка п’ятдесяти двох років, у якого так само підозрювали перенесений раніше грип. Зателефонувавши Френсісові пізно ввечері, пульмонолог сказав, що особливо поспішати немає потреби. Вони почнуть із введення пацієнтові трійки тих самих внутрішньовенних антибіотиків, які давали молодій жінці. Але, коли вранці Френсіс насамперед приїхав до лікарні, пацієнт уже помер. Щойно отримані результати аналізів показали, що культури крові були позитивні на МРЗС з такою ж схемою обмеженої стійкості до лікарських засобів, як і в жінки, котра все ще перебувала на системі життєзабезпечення далі коридором.

Того вечора Френсіс описав обидва випадки своєму начальнику Ерікові Нюремберґеру. Наступного ранку той передав йому журнальну статтю, яку нещодавно прочитав, про зливу смертоносних стафілококових пневмоній серед дітей та молоді у Франції. Французькі дослідники пов’язали ці інфекції з агресивним новим штамом стафілококу, що переносив ген токсину-вбивці тканин – лейкоцидину Пантона – Валентайна (названого на честь його першовідкривачів), та з його здатністю пробивати дірки в протиінфекційних імунних клітинах, відомих як лейкоцити (білі кров’яні тільця). Як і в Лікарні Джонса Гопкінса, французькі лікарі підтвердили, що в переважної більшості їхніх пацієнтів смертоносним інфекціям передував грип (грипоподібне захворювання). У висновку статті вони порівнювали швидку й жахливу смерть пацієнтів із тією, що спостерігалась під час пандемії «іспанки» 1918 року. Френсіс згадав один із класичних описів тих подій, які він свого часу читав у медичній школі:

У міру того як їхні легені наповнювалися… пацієнти починали задихатись і ставали дедалі більш синюшними. Після проблем із диханням упродовж кількох годин вони починали марити й потерпати від нетримання сечі, і багато хто помирав, намагаючись очистити дихальні шляхи від кривавої піни, що іноді вивергалася в них з носа й рота. Це було жахливе видовище.

А видовище таки дійсно було жахливе. Вірус грипу, що поширився тієї осені, – фуцзянський штам, який мало чим відрізнявся від «панамського грипу», поміченого попереднього року, – був не гіршим за більшість. Однак не встигли ще благополучно відключити від системи життєзабезпечення першу пацієнтку Френсіса, як у Лікарні Джонса Гопкінса з’явилися ще дві жертви грипу, жінки двадцяти і тридцяти трьох років. Обидві продовжували лежати непритомні на системі життєзабезпечення тоді, як із лабораторії прийшли результати їхніх аналізів культур крові, позитивні на МРЗС, і обидві мали різновид руйнівної для легень пневмонії, свідком якої Френсіс був у першому й другому випадках. Не минуло й кількох днів, як їхні інфекції погіршилися до непереборного сепсису (зараження крові), а бурхлива, але неефективна реакція імунних систем породила велику кількість згустків крові. У результаті в обох жінок були множинні інсульти і втрата циркуляції крові в кінцівках. У них почорніли пальці на ногах та руках. Вливання антикоагуляційних препаратів урятувало їхні пальці рук, але довелось ампутувати ліву ногу двадцятирічної жінки нижче від коліна. Тридцятитрирічна втратила обидві ноги. Тим часом перша пацієнтка Френсіса після чотирьох тижнів у відділенні