Читати книгу - "Тінь та кістка, Лі Бардуго"

Дарклінґ потягнувся вперед і взяв мене за руку. Я відчула, як мене накриває неперевершеною хвилею впевненості.

— Треш великим пальцем долоню.

— Ой, — я нервово засміялася. Я й не помітила, що роблю це. — Просто стара звичка.

Чоловік повернув мою долоню й оглянув її в тьмяному освітленні коридору. Торкнувся великим пальцем блідого рубця, що перетинав мою долоню. Мене охопила якась холодна вібрація.

— Звідки він у тебе?

— З… Керамзіна.

— Там ти виросла?

— Так.

— А трекер — теж сирота?

Я аж задихнулася від несподіванки. Невже він уміє читати думки? Аж раптом я пригадала, що Мал давав свідчення в наметі гришників.

— Так, — озвалася я.

— І як він, хороший?

— Що?

Я чомусь не могла зосередитись. Дарклінґів палець продовжив мандрувати туди-сюди, погладжуючи мій шрам.

— Як фахівець із трекінгу? Він гарний спеціаліст?

— Найкращий, — чесно озвалася я. — Кріпаки в Керамзіні казали, що він може розгледіти кролика серед каміння.

— Інколи я розмірковую, наскільки ми насправді розуміємо власні таланти, — пробурмотів чоловік.

Після цього він відпустив мою руку й відчинив двері. Відійшов убік і злегка вклонився.

— На добраніч, Аліно.

— На добраніч, — ледве спромоглася відгукнутися я.

Я пірнула в дверний прохід, що вів до вузького приміщення. І вже через мить почула, як за мною зачинилися двері.

Наступного ранку тіло так боліло, що я ледве сповзла з ліжка. Проте підвелася і повторила все знову. І знову. І знову. Кожен день був дедалі гіршим і засмучував мене більше за попередній, але я не зупинялася. Не могла. Я більше не картограф, тож де опинюся, якщо не зможу стати гришею?

Я думала про Дарклінґові слова тієї ночі під поламаними кроквами у стодолі. «І ти — перша іскра надії за багато років».

Він вірив, що я Заклинателька Сонця.

Вірив, що я допоможу йому зруйнувати Зморшку. І якщо мені це вдасться, жодному солдатові, крамарю чи трекерові більше ніколи не доведеться знову перетинати Неморе.

Та дні спливали, й ця ідея почала здаватися дедалі абсурднішою.

Я проводила довгі години в хижці Баґхри, навчаючись дихальних вправ та застигаючи в незручних позах, які мали допомогти зосередитися. Вона давала мені книжки, які слід прочитати, чаї, які слід випити, і продовжувала гамселити мене ціпком, але ніщо не допомагало.

— Може, розітнути тебе, дівко? — роздратовано кричала вона. — Попросити Пекельників спалити тебе? Змусити когось кинути тебе назад до Зморшки й нагодувати тобою ту гидоту?

Мої щоденні невдачі з Баґхрою могли порівнятися лише з тортурами, яких завдавав Боткін. Він ганяв мене угіддями, лісами, пагорбами, аж доки я не падала з ніг. Влаштовував мені спаринги та вчив падати, доки моє тіло не вкривалося синцями, а вуха не боліли від його невпинного буркотіння: «Занадто повільна, занадто слабка, занадто худа».

«Боткін не може збудувати будинок з цих трісок! — кричав він, стискаючи моє передпліччя. — З’їж щось!»

Та я не була голодною. Апетит, який з’явився після побачення зі смертю у Зморшці, зник, а їжа втратила всю привабливість. Я погано спала попри розкішне ліжко, і здавалося, що ледве чеберяю з одного дня до іншого. Те, що зі мною зробила Женя, зносилося, щоки знову запали, під очима залягли кола, а волосся звисало тьмяними шмарклями.

Баґхра була переконана, що відсутність апетиту та безсоння пов’язані з невдалими спробами викликати силу.

— Наскільки складніше ходити зі зв’язаними ногами. Або розмовляти, затиснувши руками рота, — повчала вона. — Навіщо ти марнуєш сили, протистоячи власній природі?

Я цього не робила. Принаймні не думала так. Я більше ні в чому не була певна. Усе життя я була тендітною і слабкою. Кожен день — боротьба за виживання. Якщо Баґхра мала рацію, все це мало змінитися, коли я нарешті опаную свій талант гриші. Якщо це взагалі колись станеться. А поки що я застрягла.

Я знала, що інші гришники шепочуться про мене. Етерці полюбляли тренуватися разом біля озера, експериментувати з новими методами використання вітру, води та вогню. Я не могла ризикувати й дозволити їм дізнатися, що навіть не можу розбурхати власну силу, тож вигадувала відмовки, щоб не приєднуватися до них, і кінець кінцем мене припинили запрошувати.

Увечері вони сиділи в залі під куполом, сьорбаючи чай або квас, і планували на вихідні подорожі до Балакірєва чи якось іншого села неподалік Ос Альти. Однак Дарклінґ досі переймався замахами на вбивство, тож мені доводилося лишатися в маєтку. Я раділа цій відмовці. Що більше я спілкувалася з Заклинателями, то певнішими робилися шанси на розкриття моєї таємниці.

Дарклінґа я бачила рідко, і зазвичай звіддалік — він приходив або йшов, глибоко занурившись у розмову з Іваном чи королівськими військовими радниками. Від інших гришників я дізналася, що він нечасто бував у Маленькому Палаці, натомість здебільшого подорожував між Зморшкою та північним кордоном або південними територіями, де шуанці перед початком зими влаштовували набіги на поселення. Сотні гриш несли службу на землях Равки, і чоловік був відповідальним за кожного з них.

Він ніколи не звертався до мене і рідко навіть дивився у мій бік. Я була переконана, що він поводиться так через те, що знає