Читати книгу - "Шостий поверх, Ангеліна Кріхелі"

— Ти ж розумієш, — повільно почав він, ледь не дивлячись на Клару, — що мені треба їхати. Залишати справи не вийде, і моя присутність там дійсно потрібна.

Клара кивнула, ледве приховуючи зростаюче почуття порожнечі. Вона намагалася прийняти це як належне, адже так буде простіше розлучитися, без зайвих пояснень і вмовлянь. Але щоразу, коли вона збиралася відповісти, слова застрявали в горлі.

— Ти... — почала вона, Ярослав м'яко перервав її.

— Кларо, я справді хочу, щоб ти залишилася тут. Без прощань на вокзалі. Тому що я хвилюватимуся, як ти дісталася додому і чи не вкрав тебе якийсь таксист. — Він слабко посміхнувся, але в усмішці відчувалося приховане хвилювання. — Давай просто скажемо одне одному, що це не кінець. Я повернуся. Або ти приїдеш до мене.

Вона дивилася на нього мовчки, намагаючись увібрати цей момент — його погляд, ледь помітні зморшки, що видавали його напругу.

Коли Ярослав вийшов за двері її квартири, обернувся, мигцем глянув на двері, за якими залишилася Клара. Зрозумів, що відстань, яка щойно почала між ними виростати, була йому необхідна.

Був майже впевнений, що знайшов у Кларі ту саму, єдину. Вона настільки йому близька, що він відчував її присутність, навіть коли стояв тут, за дверима. Але в цьому ж відчутті було і щось обтяжливе, немов незрозуміла тінь пробиралася в його думки.

Хоч би як дивно це звучало, йому потрібен був час. Потрібно було зрозуміти, що ця прихильність, це зближення з Кларою — не просто порив, а щось більше. Він не міг зробити цього поруч із нею, під її поглядом, під її неусвідомленим впливом. Необхідний простір для сумнівів, можливість розібратися в почуттях на відстані, відчути їх поза її теплом і словами.

З важким зітханням, відчуваючи майже фізичний біль від того, що йде, він усе ж таки зробив крок далі до сходів.

Коли за Ярославом зачинилися двері, Клара відчула, як її наповнила гіркота,  що повільно заповнювала простір. Провела рукою по дверях, немов могла доторкнутися до його силуету, що залишився за порогом. Серце билося гулко й тривожно, а думки — виразно хворобливі — роїлися, не даючи їй спокою.

Вона усвідомлювала, що його від'їзд був, можливо, найкращим, що могло статися. Якщо це просто тимчасове помутніння, ілюзія, народжена довгими днями самотності, то відстань допоможе їм обом його позбутися. Час розсудить їхні почуття, вкаже, наскільки вони справжні. А якщо, всупереч страхам, це щось більше, ніж швидкоплинний роман, то вони зможуть повернутися одне до одного — усвідомлено, вже не як випадкові супутники, а як ті, хто робить обдуманий крок.

Розуміла, що правильність цього рішення не скасовувало її болю, не вгамовувало бажання притиснути долоню до його обличчя, забутися в сльозах і хоча б на мить виплеснути всю тугу, що прокралася в її серце. Якщо все правильно, то чому так хочеться плакати?