Читати книгу - "Переможців не судять, Олександр Юрійович Есаулов"

Стрій розсипався. Усі почали нишпорити по кущах, між деревами, мало не обнюхуючи кожну травинку. Один Вовченя нікуди не побіг, а залишився у центрі галявини та уважно озирався навкруги. Хмара з цікавістю придивлявся до юнака. Любко обійшов галявину й, незважаючи на гамір, що здійняли його товариші в пошуках схрону, підійшов до Хмари. Той, тим часом, всівшись на старий пень, смалив цигарку.

— Друже командире, чи можу я оглянути цей пень?

Хмара хмикнув:

— Прошу.

Вовченя оглянув пня і неочікувано обхопив його, спробувавши підняти. Раптово той зрушився з місця! Хлопець аж скривився від натуги, і той піддався! Під пнем відкрився вузький лаз до схрону.

— Молодець! — з повагою сказав Хмара, і продовжив, оглядаючи юнаків, що вже підбігли до них, — ось бачите, як треба шукати? Спочатку треба думати, мозок включити, а лише потому — ноги! А скажи своїм друзям, та й мені цікаво, чого це ти присікався саме до цього пня? Хлопці ж побігли одразу до лісу, а ти — ні.

— Та, друже командире, покійна бабуся завжди казали: темніше за все під лампою, тобто ховати треба на видноті, тоді ніхто й не подумає там шукати. А коли ви всілися на цього пня, я й подумав, що вирішили з нас пожартувати. Закрили своєю, даруйте, дупою вхід до схрону, щоб ми тут мордувалися в лісі, та й посміхаєтесь собі…

Хмара зареготав.

— Молодець, Вовченя, одне слово — молодець!

Усі плескали юнака по плечах, наче це вони самі так відзначилися.

А Хмара стояв та й посміхався собі: які гарні хлопці! І раптом посмішку наче водою змило: подумав, що майже усі вони приречені. Енкаведе — страшний ворог, пощади не знає… І скільки таких от хлопців поляже в сиру землю, поки Україна здобуде волю? А може, він сам десь також… Хто знає свою долю?

Зверху було видно, що у схроні лежала зброя.

— Це ж звідки стільки добра? — вражено запитав хтось.

— Ляхи подарували. Коли їм тут совєти чосу давали, так добрі люди про це добро подбали. Зібрали, почистили, змастили та й для вас заховали. Я цей схрон показав, бо вам усім довіряю, а ви повинні пам’ятати, що зробити такий — дуже велика праця. Виказати його, уві сні, під тортурами, напідпитку, у будь якій спосіб — тяжка зрада, яка карається на горло. Ось так…

Сміх затих, посмішки зникли, усі зрозуміли, що жарти скінчилися.

— Давай, Вовченя, лізь…

Любко ступив на хитку драбину, обережно щаблями добрався донизу. Світла з отвору було доста, щоб він розгледів, що ж тут заховано. А заховано було десятка зо два крісів[26], кожен замотаний у окремий мішок, змащений, з десяток пістолетів, загорнутих у промащений папір, а всі разом складені в проолієний мішок, і навіть два ручні кулемети, упаковані так, як і кріси. У кутку — кілька ящиків і окремих цинків із набоями.

— Що подавати? — запитав він у Хмари.

— На кожного по крісу, мабуть, пару пістолетів і один кулемет. Візьми цинк із набоями, а в кутку, поруч з ящиками, має лежати невеличкий мішечок із набоями до пістолета. Знайшов?

Любко у темному кутку намацав мішечка:

— Знайшов! Я наверх це не винесу, драбина не витримає… Трохи струхла… Я спускався, вона вже тріщала, а з вантажем…

— Добре, зачекай, зараз мотузка дамо…

Зброю підняли наверх. Звільнені мішки вклали в один та скинули донизу. Акуратно повернули на місце пень. Хмара причепливо оглянув його і, не знайшовши до чого присікатись, повів юнаків до табору.

Так почався вишкіл Любка Грицая, який тривав два тижні.

***

Ще у Кракові, розробляючи план акції, було вирішено, що перш ніж представник увійде в Тернопіль, він має передати звістку комусь у передмісті, так би мовити, залишити по собі запасний варіант. А раптом у Тернополі попаде до пазурів енкаведистів? Надто великою була задумана справа, щоб допустити її провал із-за якогось дурного випадку. Після вивчення можливого маршруту руху було вирішено, що представник, котрий на час небезпечної подорожі взяв собі псевдо «Вітер», зробить проміжну зупинку в Мешковичах. Він отримав пароль до станичного Буревія, котрим і скористався учора ввечері. Перед тим, як ліг відпочити у духмяне сіно на горищі, представник мав коротку розмову зі станичним, кого запросити на таємну нараду.

До кожного запрошеного були послані зв’язкові. Обміркувавши отриману інформацію, пічник відправив до Кулинців Марусину. Василь, чоловік Марії, особливого захвату від такої, майже нічної, подорожі не виявив. Він боявся за жінку, бо ж вона була у тяжі, хай недовго, усього місяць, але ж у тяжі! Але Марія була невблаганна: треба по справі, і край! Єдине, чого домігся Василь, так це супроводжувати жінку до того місця, до якого вона дозволить, і там на неї чекати, скільки буде потрібно. Щоб не впадати нікому в око, пішли пішки.

— Воза за кілометр чутно! — припинила вона розмови чоловіка про воза, — коня не заховаєш!

З таким аргументом сперечатися було важко, Василь глибоко зітхнув і пішов поруч з дружиною. Але невдовзі й сам був задоволений, що сталося саме так. Вечір був чудовий! А коли вже в кущах, поблизу шляху, заспівав соловей, то Василь не стримався і почав цілувати жінку, гаряче, пристрасно, обпікаючи їй губи своєю жагою.

— Васильку… Ти з глузду з’їхав… Треба йти…

— Почекають… — шепотів той, ведучи Марійку в кущі, де зазивно співав соловейко, — почекають з півгодини…

А вона й не дуже пручалася, бо спів тої сірої непомітної пташки наче розбудив у її душі ті ж струни, які кількома хвилинами раніше торкнув у Василевій. І вони кохалися на постеленому плащі, палко, нестримно, до повного спустошення. І ще кілька хвилин лежали поруч притулившись, наче таким чином набиралися один у одного сил, аж доки Марійка не схаменулася:

— Васильку… Треба йти.

— Як гарно!

До Кулинців добралися опівночі. Містечко спало. Залишивши Василя на околиці й почекавши, поки той не заховається у кущах, вона пішла в бік вулиці, де мешкав повітовий. Там все сталося, як гадалося. Для термінового зв’язку повітовий мав схованку біля хати. Користуватися нею можна було в крайньому випадку, як ото зараз. Марійка поклала «штафетку» в схованку одним коротким швидким рухом. Якби хтось за нею і слідкував зараз, то все одно б нічого не помітив у нічній пітьмі, так справно вона це зробила. Пройшла собі повз хати нечутно, мов примара, і зникла, наче її тут і не було ніколи. Василеві довелося недовго чекати на неї. Вони