Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

“Єдине майбутнє, яке триватиме, безсловесно лежить усередині тебе”».

Тоді Бог-Імператор замовк. Я відважилася спитати:

— Чи це всі слова, які Владика велить мені зберегти?

— Це всі слова, — відповів Бог-Імператор, і я подумала, що його голос звучить утомлено й збентежено. Так, наче він складає свій останній заповіт. Тоді я згадала, як він сказав, що ніколи більше мене не побачить. Мене наповнив страх, але мій голос не видав це переживання, за що я вдячна своїм учителям.

— Владико Лето, — спитала я, — для кого написані ті журнали, про які ви казали?

— Для потомків, що житимуть через тисячоліття. Я персоналізую цих далеких читачів, Сестро Ченоа. Думаю про них як про далеких родичів, сповнених родинною цікавістю. Вони хочуть розплутати драми, які лише я можу їм викласти. Хочуть знайти особисті зв’язки з власним життям. Хочуть значень, хочуть правди!

— Але ж ви перестерігали нас проти правди, Владико, — сказала я.

— Дійсно! Уся історія — це слухняний інструмент у моїх руках. Ох, я акумулював усі минулі часи та володію кожним фактом, але це мої факти і я використовую їх як забажаю. І навіть використовуючи їх правдиво, я їх змінюю. Про що я зараз розмовляю з тобою? Що таке щоденник, журнал? Слова.

І Владика Лето знову замовк. Я намагалася збагнути вагу сказаного ним, зіставляючи з напученням Превелебної Матері Сьякси й тим, що мовив раніше Бог-Імператор. Він сказав, що я його посланниця, тож я почувала, що перебуваю під його захистом і можу наважитися на більше, ніж будь-хто інший. Тому я промовила:

— Владико Лето, ви сказали, що більше мене не побачите. Чи це означає, що ви невдовзі помрете?

Клянуся в моєму записі цієї події, що Владика Лето засміявся! Тоді він сказав:

— Ні, шляхетна Сестро, це ти помреш. Не доживеш до того, щоб стати Превелебною Матір’ю. Не сумуй через це, бо сьогодні ти тут, щоб донести моє послання Сестринству, а добре зберігши мої таємні слова, ти сягнеш куди вищого стану. Перетворишся в частину міфу. Наші далекі родичі молитимуть у тебе заступництва переді мною!

І Владика Лето знову засміявся, але лагідним сміхом, і тепло мені всміхнувся. Відчуваю, що мені тяжко записати це з такою точністю, якої я мушу дотримуватися в подібних звітах. Але тої миті, коли Владика Лето промовив ці страшні слова, я відчула глибокий приязний зв’язок із ним, наче між нами пролетіло щось фізичне, поєднавши так, що це годі описати словами. Лише в мить цього досвіду я зрозуміла, що він мав на увазі, кажучи про безсловесну правду. Це трапилося, але я не можу цього описати.

Приписка архівіста

Оскільки відбулося чимало подій, цей приватний запис є не більше ніж приміткою до історії, цікавою тим, що містить один із найраніших спогадів про таємні журнали Бога-Імператора. Тих, хто хотів би глибше дослідити цей звіт, відсилаємо до Архівних Записів, підзаголовок: Ченоа, Свята Сестра Квінтій Вайолет: Ченоа Звіт і Відторгнення Меланжу, Медичні Аспекти.

(Примітка: Сестра Квінтій Вайолет Ченоа померла на п’ятдесят третьому році свого Сестринства, причиною вважається меланжева несумісність під час спроби досягти статусу Превелебної Матері).

* * *

Наш предок, Ашур-насір-аплі, відомий як найжорстокіший із жорстоких, посів трон, убивши власного батька й розпочавши царювання меча. Його завоювання охоплювали територію озера Урмія, що дало йому вихід до Коммагени та Хабуру. Його синові платили данину Шуїт, Тір, Сідон, Джабал, а навіть Єгу, син Омрі, чиє ім’я ще й через тисячоліття викликало жах. Завоювання, які розпочав Ашур-насір-аплі, привели армію до Мідії, а тоді до Ізраїлю, Дамаска й Едому, Арпада, Вавилона й Умлії. Чи зараз хтось пам’ятає ці імена та місцевості? Я дав вам достатньо вказівок: спробуйте назвати планету.

Викрадені журнали

У глибині вирізаної в камені ущелини, уздовж якої пролягала Королівська Дорога, ведучи на рівний підступ до мосту через річку Айдаго, повітря було застояним. Дорога повернула праворуч, віддаляючись від рукотворного громаддя каміння та ґрунту. Монео, йдучи поруч із Королівським Повозом, побачив бруковану стрічку, яка через верх вузького насипного гребеня тяглася до мереживної пласталевої конструкції. Це був міст, десь за кілометр від них.

Річка, усе ще в глибині прірви, повертала до них праворуч, а тоді бігла прямо через багаторівневі каскади в напрямку дальньої сторони Забороненого Лісу, де довколишні стіни опускалися майже до рівня води. Там, на околицях Онна, розкинулися сади та городи, що допомагали прогодувати місто.

Монео, дивлячись на віддалений відрізок річки, видимий з того місця, де він крокував, побачив, що верхів’я каньйону купається у світлі, тоді як вода тече серед тіней, які розривають тільки слабкі сріблясті зблиски каскадів.

Просто перед ними дорога до мосту виблискувала в сонячному світлі, а темні тіні ерозійних узвозів обабіч розбігалися наче стріли, вказуючи потрібний шлях. Сонце, піднявшись, уже розігріло поверхню дороги. Повітря над нею дрижало, попереджаючи про настання дня.

«Безпечно дістанемося до міста ще до найбільшої спеки», — подумав Монео.

Він біг підтюпцем, з утомленою терплячістю, яка завжди опосідала його в цьому місці, зосереджено втупившись у дорогу попереду. Чекав появи музейних фрименів із петицією. Знав, що вони вийдуть з одного із ерозійних узвозів. Десь по цей бік мосту. Такою була домовленість. Зараз немає змоги зупинити їх. А Бог-Імператор досі має ознаки Черва.

Лето відчув фрименів, перш ніж хтось із його супроводу побачив або почув їх.

— Слухай! — гукнув він.

Монео напружився в повній готовності.

Лето перекотив своє тіло на повозі, вигнувся дугою перед бульбашковим покривалом і глянув уперед.

Монео добре таке знав. Чуття Бога-Імператора, набагато гостріші, ніж у будь-кого з оточення, виявили попереду якесь збурення. Фримени почали наближатися до дороги. Монео дозволив собі відступити на крок, підійшовши до самої межі своєї обов’язкової позиції. Тоді й сам це почув.

То був звук, з яким осипався гравій.

З’явилися перші фримени. Вони виходили з узвозів обабіч дороги не далі ніж за сто метрів перед Королівським кортежем.

Дункан Айдаго рвонув уперед і пригальмував поруч із Монео.

— Це фримени? — спитав Айдаго.

— Так, — сказав Монео, не зводячи очей з Бога-Імператора, що знову опустив громаддя свого тіла на повіз.

Музейні фримени зібралися на дорозі й скинули верхній одяг, відкривши червоно-пурпурне вбрання під ним. Монео зітхнув. Фримени вдяглися як прочани: якийсь чорний одяг під барвистими накидками. Ті, що стояли попереду, вимахували сувоями паперу, тоді як