Читати книгу - "Трагедія в трьох діях, Агата Крісті"

– І що ж привернуло вашу увагу?

– О, нічого вагомого, сере Чарльзе. Просто певні штрихи людських характерів. Люди завжди видаються мені такими цікавими. Завжди поводяться так типово, якщо ви розумієте, про що я.

– Типово в якому сенсі?

– Завжди схожі на себе самих. Ох, не знаю, як пояснити. Я завжди так дивно висловлююся.

Вона знову захихотіла.

– Зате пишете ви вбивчо, – промовив сер Чарльз, усміхаючись.

– Не думаю, що з вашого боку чемно казати «вбивчо», сере Чарльзе.

– Люба міс Віллз, мушу визнати, що ваше перо вкрай безжальне.

– Знаєте, сере Чарльзе, ви просто жахливі. Це ви безжальні до мене.

«Треба вибиратися з цього шапіто», – подумав Картрайт. А вголос сказав:

– То ви не помітили нічого конкретного, міс Віллз?

– Ні, нічого такого. Але була одна річ. Треба було розповісти про це поліції, але я забула.

– І що це було?

– Дворецький. У нього на лівому зап’ястку була родимка. Я помітила її, коли він подавав мені овочі. Думаю, ця деталь може бути корисною.

– І то дуже корисною, скажу я вам. Поліція докладає неабияких зусиль, щоб знайти Елліса. Серйозно, міс Віллз, ви надзвичайна жінка. Ніхто зі слуг не сказав нічого про цю родимку.

– Люди дивляться, але не бачать, – промовила міс Віллз.

– А можете детальніше її описати? Якого вона розміру?

– Якщо ви дасте мені руку…

Сер Чарльз простягнув руку.

– Дякую, вона була отут. – Міс Віллз безпомилково тицьнула пальцем в руку. – Розміром десь із шестипенсовик, формою нагадувала Австралію.

– Дякую, це дуже точний опис, – сказав Картрайт, забираючи руку та поправляючи манжети.

– Думаєте, варто написати про це поліції?

– Звісно, варто. Це може допомогти знайти цього чоловіка. Чорт забирай, – емоційно вигукнув актор, – в літературі у злочинців завжди є особливі прикмети. Мені здавалося несправедливим, що реальність відстає від вигадки.

– В книжках це зазвичай шрам, – задумливо зауважила міс Віллз.

– Родимка – це теж добре, – сказав сер Чарльз.

Він мав по-дитячому задоволений вигляд.

– Проблема в тому, – продовжував він, – що в зовнішності більшості людей немає нічого особливого. Немає за що зачепитися.

Міс Віллз зацікавлено поглянула на нього.

– От, наприклад, Беббінґтон, – вів далі Картрайт, – у нього була досить буденна зовнішність. Нічим не примітна.

– Він мав дуже цікаві руки, – зазначила міс Віллз. – Я називаю такі руки руками вченого. Трохи покручені артритом, але пальці дуже довгі й тонкі, з охайними нігтями.

– Яка ви спостережлива. А проте й не дивно, ви ж давно знайомі.

– З містером Беббінґтоном?

– Так, він ніби мені казав і ще згадував про якесь місто…

Міс Віллз рішуче похитала головою.

– Ні, ми не були знайомі. Або ви мене з кимсь плутаєте, або він. Ми раніше не зустрічалися.

– Мабуть, це помилка. Мені здавалося, в Ґіллінґу…

Він дивився на неї дуже уважно. Міс Віллз лишалася незворушною.

– Ні, – заперечила вона.

– А вам ніколи не спадало на думку, міс Віллз, що його теж могли вбити?

– Я знаю, що ви з міс Літтон-Ґор так вважаєте чи принаймні ви.

– О… ну… а ви як гадаєте?

– Як на мене, це маловірогідно.

Спантеличений байдужістю жінки, сер Чарльз вирішив змінити тему.

– А сер Бартолом’ю говорив щось про місіс де Рашбріджер?

– Ні, не пригадую.

– Це пацієнтка в його санаторії. У неї нервовий зрив і втрата пам’яті.

– Він говорив щось про випадок із втратою пам’яті, – згадала міс Віллз. – Розповідав, що людину можна загіпнотизувати і пам’ять повернеться.

– Серйозно? Цікаво, чи важливо це для слідства?

Сер Чарльз насупився і замислився. Міс Віллз теж мовчала.

– Вам більше нема чого мені сказати? Про гостей?

Міс Віллз, здавалося, замислилася на частку секунди, а потім відповіла:

– Ні.

– Можливо, щось про місіс Дейкез чи капітана Дейкеза? Про міс Саткліфф? Чи містера Мендерза?

Він дуже уважно спостерігав за нею, промовляючи кожне ім’я.

Якоїсь миті йому здалося, що її очі зблиснули за пенсне, але він був не певен.

– Боюся, мені більше нема чого розповісти, сере Чарльзе.

– Що ж, добре.

Він звівся на ноги.

– Саттертвейт буде розчарований.

– Дуже шкода, – манірно відповіла міс Віллз.

– Вибачте, що потурбував вас. Мабуть, я відволікаю вас від роботи.

– Взагалі-то так.

– Нова п’єса?

– Так. Зізнаюся, деяких персонажів я запозичила в Мелфортському абатстві.

– А як же наклеп?

– Все буде добре, сере Чарльзе. Люди ніколи не впізнають себе. – Вона захихотіла. – Принаймні в тому разі, коли авторка, як ви сказали, безжальна.

– Ви хочете сказати, що в усіх нас роздуте уявлення про самих себе і що ми не впізнаємо правди, якщо її показують цілком відверто? Я мав рацію, міс Віллз, ви жорстока жінка.

Міс Віллз знову захихотіла.

– Вам нема чого боятися, сере Чарльзе. Жінки зазвичай не жорстокі до чоловіків. Хіба що до якось конкретного чоловіка. Жінки жорстокі лише до жінок.

– Тобто ви встромили ножа свого аналітичного мислення в серце котрійсь із жінок. Цікаво, якій же? Хоча мені неважко буде здогадатися. Синтію, скажімо, часто недолюблюють.

Міс Віллз нічого не відповіла. Лише продовжувала всміхатися. Якось по-котячому.

– А ви сама пишете чи диктуєте?

– О, я пишу, а потім віддаю друкувати.

– Вам слід завести секретарку.

– Можливо. А у вас досі працює ця метка міс? Міс Мілрей, так?

– Так, міс Мілрей досі в мене працює. Вона від’їздила доглядати маму, але тепер повернулася. Дуже кваліфікована жінка.

– І мені так здалося. Можливо, трохи імпульсивна.

– Імпульсивна? Міс Мілрей?

Сер Чарльз витріщився на драматургиню. Імпульсивна – останній епітет, який він вжив би до міс Мілрей.

– Ну, час від часу, можливо, – мовила міс Віллз.

Картрайт похитав головою.

– Міс Мілрей – справжній робот. На все добре, міс Віллз. Пробачте, що потривожив вас, і не забудьте повідомити поліцію про ту штуку.

– Про родимку на правиці дворецького? Ні, я не забуду.

– Що ж, до побачення. Секундочку. На правиці? Ви щойно казали, що родимка була на лівій руці.

– Серйозно? Як дивно з мого боку.

– То на якій же руці родимка?

Міс Віллз насупилася й напівзаплющила очі.

– Дайте подумати. Я сиділа отак, а він… вам не важко буде, сере Чарльзе, передати мені отой мідний таріль, так, ніби це овочевий гарнір? З лівого боку.

Сер Чарльз подав їй страшне побите мідне дещо, як його й попросили.

– Капусти, мадам?

– Дякую, – відказала міс Віллз. – Тепер я впевнена. То був лівий зап’ясток, як я і сказала спершу. Який сором.

– Та ні, ну що ви, – промовив Картрайт. – Ліве та праве часто плутають.

Він утретє попрощався. Причиняючи двері, він озирнувся. Міс Віллз не дивилася на нього. Вона лишилася стояти