Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

абата. Навіть коли Ілер пішов і я із задоволенням пересвідчивсь у м’якості призначеного мені ліжка, у мозку моєму і далі вирували запитання щодо забороненого рукопису. Хоча гроза вже вщухла, я ще довго не міг заснути; втім, сон, коли він зрештою прийшов, був глибокий та позбавлений сновидінь. 

Коли я прокинувся, крізь вікно струменів потік сонячного світла, чистого, неначе розтоплене золото. Гроза вже цілковито минула, ніде на усьому ясно-блакитному жовтневому небі не було видно ані клаптика найлегшої хмаринки. Я підбіг до вікна і став пильно вдивлятись у світ осіннього лісу та полів, які виблискували діамантами дощових крапель. Усе було прекрасне, усе було ідилічне такою мірою, яку може гідно оцінити лише той, хто, подібно до мене, довго жив серед міських мурів, оточений високими будівлями замість дерев і брукованими хідниками — замість трави. Та хай який чарівливий був той ближній краєвид, а проте утримав мій погляд лише на кілька митей, бо ж тоді понад верхівками дерев побачив я пагорб, розташований не далі як за милю, а на вершині його височіли руїни старого шато, поруйнований стан обвалених мурів і веж якого було ясно видно навіть на віддалі. Той замок притягував мій погляд невідпорно, з нездоланною силою романтичної принадності, яка чомусь видавалася такою природною, такою невідворотною, що вдивлявсь я, ані на мить не відриваючись, аби обміркувати та задуматися над побаченим; уздрівши його, не міг я вже відвести очей, натомість хтозна-як надовго затримався при тім вікні, уважно та скільки було змоги ретельно розглядаючи деталі кожної побитої часом вежі та бастіона. Якась чарівність, яку годі й визначити, була притаманна самій формі, обширу та розташуванню того громаддя — чарівність, подібна до впливу, який справляють на людину музика, магічне поєднання слів у поезії та риси коханого обличчя. Вдивляючись у ті руїни, загубивсь я у мріях, яких не міг пригадати згодом, але які залишили по собі те саме болісне відчуття невимовної втіхи, яке часом залишають по собі забуті нічні видіння. 

До дійсності мене повернув легкий стук у двері, й усвідомив я, що геть забув одягнутися. То був абат, він прийшов запитати, як я перебув ніч, і сказати, що сніданок буде готовий у будь-який час, коли я зволю піднятися. Не знаю чому, але мені було трохи ніяково, ба навіть соромно, що мене заскочили замріяного, і, хоч у тому, безсумнівно, не було потреби, вибачивсь я за свою забарність. Ілер, видалося, кинув на мене гострий запитальний погляд, який, однак, швидко зник, коли абат із запопадливою чемністю доброго господаря запевнив мене, що немає в тім нічого такого, за що я маю перепрошувати. 

За сніданком я, велемовно висловивши вдячність за його гостинність, сказав Ілерові, що мені вже час продовжити подорож. Однак його жаль через мій від’їзд був такий непідробний, а його запрошення затриматися ще бодай на одну ніч — таке щиросерде, таке неудавано наполегливе, що я погодився залишитися. Правду кажучи, мене не треба було надто припрошувати, адже крім того, що я направду перейнявся симпатією до Ілера, залишалася ще таємниця забороненого рукопису, яка цілковито полонила мою уяву, тож і не мав я великої охоти полишати сеї обителі, не довідавшись якнайбільше про той манускрипт. А понад те для юнака, схильного до науки, вільний доступ до абатової бібліотеки був привілеєм, дорогоцінною нагодою, якою не годилося нехтувати. 

— Поки я тут, — сказав я, — то хотів би продовжити деякі дослідження, послуговючись вашою незрівнянною колекцією. 

— Сину мій, ви — більш ніж бажаний гість, можете залишатися тут скільки вам завгодно. І ви можете користуватися доступом до моєї бібліотеки у будь-який час, хай би коли того вимагали ваші потреби та схильності. — Сеє кажучи, відчепив Ілер від свого паска ключа й віддав його мені. — Наразі маю обов’язки, — провадив він далі, — які кличуть мене на декілька годин полишити монастирські стіни, ви ж, безсумнівно, бажатимете продовжити свої наукові заняття і за моєї відсутності. 

Трохи згодом він перепросив і пішов собі. Подумки привітавши себе з тим, що жадана нагода так одразу впала мені до рук, поквапливо рушив я до книгозбірні з єдиною думкою — прочитати заборонений зшиток. Заледве глянувши на полиці, що вгиналися під вагою книжок, знайшов я стола з таємною шухлядою і почав навпомацки шукати приховану пружину. По нетривалій тривожній затримці натиснув я на потрібне місце й витягнув шухляду. Мене підганяла до дії спонука, що перетворилася на справжню одержимість, гарячку допитливості, яка межувала зі справжнім божевіллям; навіть якби від того залежала безпека моєї душі, не зміг би я зректися бажання, що змусило мене дістати з шухляди той тоненький томик у простій палітурці без назви. 

Вмостившись у кріслі коло одного з вікон, заходивсь я читати сторінки, яких було лише-но шість. Своєрідний був той твір, і дотепер іще ніколи не випадало мені зустрічати літер такої вигадливої форми, а та французька, якою його написано, була не просто давня, а майже варварська у своїй чудернацькій винятковості; втім, незважаючи на труднощі, я таки спромігся його розшифрувати. Від перших слів пройняв мене якийсь безумний, незбагненний дрож, а я все читав і читав далі, почуваючись достоту як зачарований чи як людина, сп’яніла від навдивовижу потужного любовного зілля. 

Не мав той твір ані титулу, ані дати, а сама розповідь починалася майже так само раптово, як і закінчувалася. У рукописі йшлося про такого собі Жерара, графа де Вентейона, який напередодні свого весілля зі славетною й прекрасною демуазель121 Елеанор де Ліс зустрів у лісі неподалік свого шато дивне напівлюдське створіння з копитами та рогами. А що Жерар, як пояснював рукопис, був шляхетним юнаком і праведним християнином, а доблесть його була незаперечно доведена, то й звелів він створінню тому іменем Спасителя нашого, Ісуса Христа, зупинитися і розповісти про себе. 

Дико розреготалася у сутінках тая химерная істота, застрибала, пританцьовуючи, перед ним і закричала: 

— Я — сатир, а твій Христос для мене важить менше за бур’яни, що ростуть на купі твоїх кухонних покидьків. 

Приголомшений таким блюзнірством, Жерар уже ладен був дістати з піхов меча й убити те створіння, одначе воно знову закричало до нього такими словами: 

— Зупинися, Жераре де Вентейон, і я повідаю тобі таємницю, знаючи яку, зречешся ти поклоніння Христові й забудеш свою прекрасну наречену, з якою завтра маєш іти до шлюбу, та без вагань і жалю повернешся спиною до світу сього та до самого сонця. 

Отже, хоча й доволі неохоче, почав Жерар прислухатися до сатирових слів, а той підійшов ближче та зашепотів йому на вухо. Невідомо, що сáме він йому нашепотів; одначе, перш ніж пощезнути серед дедалі чорніших тіней лісу, сатир знову заговорив на повний голос і мовив: 

— Неначе чорна паморозь, запанувала могуть Христова над усіма лісами, полями, річками та горами, де у давнину жили в блаженстві радісні, безсмертні богині та німфи. Однак і дотепер у прихованих