Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

— Як вона? — поспіхом спитала Ноемі, підійшовши до лікаря.

— Заснула. Найгірше позаду.

— Хвала Богу, — мовила вона, сідаючи на канапу. — Не розумію, що сталося.

— Причиною нападу було це, — суворо мовив лікар, дістаючи пляшечку, яку Ноемі принесла від Марти Дюваль. — Звідки ви це взяли?

— Це снодійне, — відповіла Ноемі.

— Це ваше снодійне зробило їй тільки гірше.

— Ні, — похитала вона головою. — Вона сказала, що воно їй необхідне.

— Ви лікар? — спитав Каммінс із неприхованим роздратуванням. Від обурення Ноемі пересохло в роті.

— Ні, але…

— Отже, ви не знаєте, що в цій пляшечці?

— Кажу ж вам, Каталіна говорила, їй потрібне снодійне, і попросила мене принести його їй. Вона й раніше приймала його, тому від нього їй не могло стати гірше.

— Але стало, — мовив лікар.

— Настоянка опію — ось що ви дали випити своїй кузині, — додала Флоренс, звинувачувально показуючи пальцем на Ноемі.

— Цього не може бути!

— Це був дуже, дуже нерозумний вчинок, — проказав лікар Каммінс. — І як я не розкусив ваші наміри, коли ви почали шукати те дурне зілля? Ще й ложку їй у рота вставили. Мабуть, наслухалися дурних байок про заковтування язика. Усе це маячня.

— Я…

— Звідки ви взяли зілля? — спитала Флоренс.

«Нікому не кажи», — просила Каталіна, тому Ноемі нічого не відповіла, хай навіть згадка про Марту Дюваль допомогла б закінчити з допитом тут і зараз. Однією рукою стиснула спинку канапи, глибоко вганяючи нігті у тканину.

— Ви могли вбити її, — сказала жінка.

— Ні!

Ноемі захотілося плакати, але вона не могла дозволити цього — тільки не перед цими людьми. Френсіс став за диваном, і вона відчула легенький доторк його пальців до своєї руки. Це заспокоїло її й додало сил тримати рот на замку.

— Хто дав вам зілля? — спитав лікар.

Ноемі мовчки поглянула на них, міцно стискаючи канапу.

— Так би й дала вам ляпаса, — промовила Флоренс. — Щоби збити з вашого обличчя цей нахабний вигляд.

Флоренс рушила до неї, і Ноемі відчула, що вона дійсно налаштована дати їй ляпаса. Відштовхнула Френсісову руку, готуючись устати.

— Я був би дуже вдячний, якби ви змогли оглянути батька, лікарю Каммінс. Весь цей шум стривожив його, — почувся голос Вірджила.

Він увійшов з недбалим виглядом, промовивши ці слова звичним рівним тоном. Підійшов до буфета, оглянув вміст карафки, неначе був у кімнаті сам і, як у будь-який інший вечір, вирішив чогось випити.

— Так, авжеж, — відповів лікар.

— Вам краще сходити з ним. Я хочу поговорити з Ноемі віч-на-віч, — звернувся Вірджил до Флоренс і Френсіса.

— Я не… — почала була жінка.

— Я хочу поговорити з нею сам на сам, — твердо повторив він. Із його голосу зникла шовковистість, і він став деркучий, як наждак.

Пробурмотівши «так, звісно», пішов лікар, за ним понуро посунула Флоренс. Френсіс залишив кімнату останнім, кинувши Ноемі стурбований погляд, перш ніж зачинити за собою двері.

Вірджил налив собі склянку, покрутив її, вивчаючи вміст, а тоді підійшов до Ноемі й сів поруч із нею, тернувшись об її ногу своїм коліном.

— Каталіна казала, що у тебе сильний характер, але до сьогодні я не розумів наскільки, — промовив він, ставлячи склянку на журнальний столик. — Твоя кузина занадто м’яка, зате ти маєш міцний стрижень.

Від його уїдливого тону їй відняло мову. Він розмовляв з нею, ніби це була якась гра, неначе вона зараз не божеволіла від страху за Каталіну.

— Май повагу, — сказала йому.

— Гадаю, повагу тут маю висловлювати не я. Це мій будинок.

— Мені прикро.

— Зовсім ні.

Вона не могла прочитати вираз в його очах, та, скоріш за все, це була зневага.

— Мені дійсно прикро! Але я намагалася допомогти Каталіні.

— Дивно ж ти проявляєш свою турботу. Як ти смієш постійно тривожити мою дружину?

— Що ти маєш на увазі? Вона рада бачити мене — сама казала.

— Спершу ти приводиш чужу людину оглянути її, а тоді приносиш їй отруту.

— Заради Бога, — мовила вона і встала.

Він схопив її за руку і потягнув на канапу. Це була її хвора рука, тому від його доторку Ноемі відчула біль, шкіру аж пропекло. Вона смикнулася. Відпустивши зап’ясток, він потягнув її за рукав кардигана і хмикнув.

— Відпусти.

— Робота лікаря Камарілло? Як і зілля? Це він дав тобі його?

— Не чіпай мене, — наказала вона.

Але він не відпускав. Замість того сам піднявся до неї й міцно стиснув за лікоть. Якщо Говард нагадував їй комаху, а Флоренс — хижу рослину, то Вірджил Дойл був хижаком, найвищою ланкою харчового ланцюга.

— Флоренс права. Ти заслужила на ляпас і кілька уроків, — прошипів він.

— Якщо в цій кімнаті хтось і отримає ляпаса, запевняю тебе, це буду не я.

Він закинув голову і дико засміявся. Іншою рукою потягнувся по склянку. На столик хлюпнуло кілька темних крапель. Від звуку його голосу вона здригнулася, але він бодай відпустив її.

— Божевільний, — мовила вона, потираючи руку.

— Збожеволів від горя, — відповів він і одним махом випив вино.

Назад келих не поставив, а недбало кинув на підлогу. Щоправда, той не розбився, а покотився по килиму. А якби й розбився? Це його келих, і він вільний робити з ним що схоче. Як і з усім у цьому домі.

— Думаєш, тільки тобі болить від того, що сталося з Каталіною? — спитав він, дивлячись на келих. — Припускаю, так і є. Мабуть, коли Каталіна написала тобі листа, ти подумала: «Нарешті можна забрати її від того поганця». А зараз, либонь, думаєш: «Я так і знала, що він поганець». Твій батько точно не хотів собі такого зятя. Та якби копальня працювала досі, він би несказанно зрадів, що Каталіна вийшла за мене, адже я мав би вартість. Він би не вважав мене непорозумінням. Либонь, вас із ним досі гризе, що Каталіна обрала мене. Але дозволь тебе запевнити: я не мисливець за чужими багатствами, я — Дойл, і тобі слід би це запам’ятати.

— Не розумію, для чого ти це говориш.

—