Читати книгу - "Мексиканська готика, Сільвія Морено-Гарсія"

Поклавши в одну кишеню кардигана колоду карт, в іншу — пляшечку із зіллям, вона зазирнула в кімнату до кузини. Каталіна була сама, не спала. Чудово.

— У мене є дещо для тебе, — сказала Ноемі.

Каталіна сиділа біля вікна. Повернула голову, глянула на Ноемі:

— І що ж це?

— Обирай, у якій кишені — лівій чи правій, — мовила Ноемі, підходячи ближче.

— А як виберу неправильно?

Каталінині розпущені коси спадали їй на плечі. Ніколи в житті вона не стриглася коротко, і Ноемі це страшенно подобалось. Кузина мала чудове блискуче волосся, й вона зберегла трепетні спогади про те, як розчісувала і заплітала його в дитинстві. Каталіна завжди була дуже терпляча і дозволяла Ноемі гратися з нею, як із великою лялькою.

— Тоді ніколи не дізнаєшся, що у другій кишені.

— От дурненька, — відказала Каталіна усміхнено. — Ну гаразд, зіграю за твоїми правилами. У правій.

— Та-дам!

Ноемі поклала їй на коліна колоду. Усміхнувшись, Каталіна відкрила коробку, дістала карту і покрутила її в руці.

— Можемо зіграти кілька партій, — запропонувала Ноемі. — Я навіть дам тобі виграти першу.

— Дзуськи! Піди пошукай когось азартнішого за мене. Але Флоренс не дозволить нам засиджуватись довго.

— Але ж хоч трошки пограти зможемо.

— Тільки в мене немає грошей, а ти ніколи не граєш без ставок.

— Ти просто шукаєш причини, щоб не грати. Чи, може, злякалася злюки-Флоренс?

Каталіна рвучко підвелася, підійшла до нічного столика, повернула до себе дзеркало, поклала колоду карт біля щітки для волосся і подивилася на своє відображення.

— Ні. Зовсім ні, — мовила вона, кілька разів проводячи щіткою по волоссю.

— Добре. Бо в мене є для тебе ще один подарунок — не для боягузів.

Ноемі підняла зелену пляшечку. Каталіна розвернулася, зачудовано дивлячись на неї, і обережно взяла в свої руки.

— Ти це зробила.

— Я ж тобі обіцяла.

— Дякую тобі безмежно, люба, дякую, — мовила Каталіна, обіймаючи її. — Я знала, ти не залишиш мене в біді. Ми звикли вважати, що привиди й страховиська існують лише у книжках, але вони реальні. Ти це знала?

Каталіна відпустила Ноемі й відсунула шухляду. Ді­стала звідти хустинку і пару білих рукавичок, під якими, сховане, лежало головне: срібна ложечка. Тремтячою рукою налила в неї зілля, випила. Тоді одразу ще одну порцію, за нею — ще. Ноемі спинила її на четвертій ложці. Забрала слоїка з рук, поставила на столик і поклала ложечку.

— Не треба так багато. Марта казала, вистачить і однієї ложки, — насварила її Ноемі. — Мені не треба, щоб ти проспала десять годин, перш ніж нам нарешті вдасться зіграти бодай партію.

— Так. Так, звичайно, — мовила Каталіна, кволо посміхаючись.

— То я перетасую чи ти зробиш мені таку честь?

— Давай я.

Каталіна потягнулась до карт. На півдорозі її рука спинилася над колодою. Вона так і заклякла з широко розплющеними очима і міцно стиснутими губами. Виглядала дуже дивно, неначе в трансі. Ноемі спохмурніла.

— Каталіно? Тобі недобре? Може, хочеш сісти?

Каталіна не відповіла. Ноемі обережно взяла її під руку і спробувала відвести до ліжка, але кузина не зрушила з місця. Стиснула руку в кулак, продовжуючи непорушно дивитись перед собою дикими очима. Для Ноемі це було непосильне завдання — мовби намагатися зрушити слона. Як би вона не старалася, Каталіна не посувалася ні на дюйм.

— Каталіно, — промовила вона. — Чому б нам…

Раптом щось гучно хруснуло — Господи Боже, зда­ється, це хруснули її суглоби! — і Каталіна затряслася. Її несамовито трусило з голови до п’ят. Тремтіння посилилось, перейшло в судоми. Вона притисла руки до живота, захитала головою, і з її горлянки вирвався нелюдський крик.

Ноемі спробувала стримати її, вкласти в ліжко, але кузину мов заціпило. Дивно, скільки сили було в ній, зважаючи на її кволий вигляд. Вона опиралася, і обидві дівчини повалились на підлогу. Каталіна спазматично відкривала й закривала рот, руки піднімалися і опускались, ноги несамовито смикалися. З кутика рота потекла цівка слини.

— На поміч! — закричала Ноемі. — Допоможіть!

Її однокласниця страждала на епілепсію, і хоч у школі з нею ніколи не траплялося нападів, Ноемі пригадала, як та одного разу розповіла їй, що завжди носить із собою паличку, якою, в разі нападу, можна розчепити їй зуби.

Каталінин напад — хоч це здавалося неможливим — посилювався. Ноемі схопила срібну ложечку зі столу і вставила їй між зуби, щоб вона не проковтнула язика. Коли робила це, збила колоду карт, що лежали біля ложки, і ті розсипалися по підлозі. Одна з них перевернулася, й звідти на неї обвинувально визирнув валет.

Ноемі вибігла у коридор, волаючи:

— На поміч!

Невже ніхто не чув її галасу? Вона побігла далі, гупала у кожні двері й щосили кричала. Зненацька з’явився Френсіс, за ним — Флоренс.

— У Каталіни напад, — сказала вона їм.

Усі кинулися до кімнати. Каталіна досі лежала на підлозі, б’ючись у конвульсіях. Френсіс підскочив до неї і припідняв, тримаючи попід руки. Ноемі хотіла допомогти йому, але дорогу їй заступила Флоренс.

— Вийдіть, — наказала вона.

— Я можу допомогти.

— Вийдіть негайно, — повторила жінка, виштовхнула її у коридор і замкнула двері.

Ноемі гупала щосили, але їй не відчиняли. Чула нерозбірливе жебоніння голосів, із якого раз по раз вихоплювались окремі слова. Нервово закрокувала коридором.

Вийшов Френсіс. Щойно він зачинив за собою двері, Ноемі кинулась до нього.

— Що відбувається? Як вона?

— Ми вклали її в ліжко. Я по лікаря Каммінса, — відповів він.

Вони рушили до сходів. На кожен його широкий крок їй, щоб не відставати, доводилось робити по два.

— Я з тобою.

— Ні, — відказав Френсіс.

— Я хочу зробити хоч щось.

Рішуче захитавши головою, він зупинився, взяв її за плечі й м’яко промовив:

— Якщо поїдеш зі мною, буде тільки гірше. Іди у вітальню й чекай там. Коли повернуся, я покличу тебе. Це буде скоро.

— Обіцяєш?

— Так.

На цьому він побіг сходами. Вона також спустилася. Відчувши, як очі їй поколюють сльози, затулила обличчя руками. Поки дійшла до вітальні, вже ридала ридма. Сіла на килим, зчепивши руки. Минуло кілька хвилин. Вона втерла носа рукавом кардигана, витерла очі долонями, підвелася і стала чекати.

Френсіс збрехав. Його не було довгенько. Та що