Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

- Чому ви не пішли далі?, - Запитання Якима наче повернуло Апостола до реальності.

- Тому, що ризикував втратити сім’ю, - Важко й вдумливо відповів гетьман, - Або я йду від Мазепи, або муки і смерть, - Продовжувати ставало все важче, - На скільки малий вибір, на стільки ж він і важкий.

- Люди цього не знають, - Спробував здогадатися Яким.

- Знають звичайно, - Заперечив Данило, - Але чомусь проклинаючи, не згадують.

Тиша.

- Ми програли, - Раптом продовжив Апостол, - І я зрозумів, що зробив правильний вибір не через те, що став на бік переможця, а через те, що дав Гетьманщині ще один шанс, - Гетьман на крок наблизився до Якима, - Я ніколи не зраджував Мазепі, я вірив у його ідею, мріяв побачити процвітаючу державу, з якою будуть рахуватися і вільних людей у ній, вірю досі і подія вранці, найкращий тому доказ, - Апостол уважно дивився на хлопця, - Мазепа вчинив те, чого боялася більшість і попри страх, більшість за ним пішла. Страх - лише ілюзія, шанс поразки в якій, все-таки реальний.

Яким помітив, що припинив дихати.

- Будь я там, з побратимами, нічого б не змінилось, - Добавив Данило, - Кров заради волі, а її все менше. Я бачив як гине молодь, як доживають під мурами старигани, які колись гордо підіймали шаблю, бачив як катують, бачив і чув. Я став гетьманом не зі зради і амбіцій. Я став гетьманом, щоб продовжити справу мого попередника.

Лишень Яким спробував щось сказати, Апостол його випередив.

- Я не знаю чи в той момент, я думав про це, можливо розуміння наслідку прийшло з часом, я не знаю…, - Ще мить мовчання, - Завдання державця дивитись на роки вперед, а якщо держава в неволі - на століття. Попри страждання народу, попри муки, завдання гетьмана - дати шанс новому. Я бачу в твоїх очах нерозуміння і здається знаю, що тобі говорив Ружинський.

- «Гетьманщина в крові», він повів мене подивитися на трупи посаджені на кіл.

- «Ось твоя Гетьманщина», - Здогадливим тоном.

Яким кивнув.

- Частково Гнат правий, він говорив мені те саме, коли ми разом були в походах. Не сприйми його не правильно, Якиме, його погляди говорять крізь призму реалій, він живе в них, живе без надій.

- Я…

- Твоє запитання, - Знову перебив гетьман, - Важке. Не один письменний, політик чи вояка запитує себе, за що я тут стою? Хто винен в смерті? За що борюсь? Я не знаю чи відповідь яку дам тобі, можна сприймати за істину, але я довго йшов до неї.

Яким припідняв голову.

- Дивись на роки вперед та цінуй свій вклад, не бери на себе роль жертви, прийми себе як учасника, гідного свому часу, заради блага майбутнього. Ми приковані, Якиме, але боремось. Якщо не в наших силах порвати ланцюги, ми зробимо все, щоб їх надпиляти. Ми зробимо це так же, як це зробили наші попередники, - Апостол дивився, - Гетьманщина в боротьбі і єдиний спосіб не тонути в пошуках сенсу та безпідставних звинуваченнях - прийняти невідворотнє гідно.

Очі Якима говорили, тихо і схвильовано. Він не знав, що відповісти, як думати далі, що робити. Тіло сковане, руки замкнуті, ноги відірвані. Гетьман це помітив.

- Знизу повно знаті, а разом з ними твої побратими. Дай собі трохи часу і відпочинь.

- Дякую, - Яким схилив голову.

***

Нічні вулиці Глухова ринулись в глибокий сон після довгого святкування. Окремі направлялись до домівок, окремі продовжили гуляння, намагаючись знайти компанію для ще однієї доброї посиденьки. Місяць світив яскраво.

Яким пройшов крізь казарми в оборонній частині міста, до яких спершу й хотів направитись, але почув голосний звук коня. Зайшовши в конюшні, побачив Вереса який єдиний зі всіх інший мав неспокій. Хлопець взяв його за віжки, обережно протягнув лодонь, щоб погладити по голові й по гриві. Коні як і всі приручені тварини, люблять дотики. За мить він почув важкі й швидкі кроки на головній площі, варта хутко почала вигукувати номери полків, десятники збирали всіх в шеренги, запалали вогні смолоскипів. Яким знову відчув важке дихання в грудях, подивився в очі Вересу, який так же важко видихав повітря нідзрями. Він спер своє чоло на його голову.

- Зробимо свій внесок, друже.

Яким дістав з сумки пояс, поправив шаблю, швидко перевірив ременці на сілді, ступив на стремено, міцно взяв віжки й повільно виїхав крізь масивні двері стайні.

На майдані вояк ставало все більше, світла від смолоскипів теж, він бачив лиця окремих командирів.

Підняв віжки, шмагнув і погнав коня.

***

Російські військові оточували тих, хто намагався чинити опір, розстрілювали, різали. Командир на темному коні намагався втримати тварину, яка боялася вогню, а ним було охоплено майжі всі будівлі села.

- Вытащить!, - Командував, - Мужиков убить!

***

Місто охопив шум, який ніколи б не помітив той, хто спить. Відлуння копит по міській бруківці наче відлік, цокіт, кожна секунда наближала до чогось. Яким не думав до чого саме, але готувався.

- Не випускати нікого з міста!, - Степан Шабельник хутко проходив оборонні мури міста, - Перевіряйте кожного хто заїде!

Варта метушилася, несла нові смолоскипи, піднята зі сну сторожа швидко прокинулася, займала позиції.

Яким наближався до воріт, побачивши людей, які закривали прохід, сильніше стиснув віжки.

***

Молода мати трьох дітей, чиєго чоловіка кілька хвилин тому закололи штиками, тримала в руках маленького сина, ще двох намагалася десь заховати, в щось, де-небудь.

З вулиці доносились крики, на її лиці появлялись сльози, вона почула вигуки солдат.

- Выломайте двери!

***

Кінь Якима нісся так швидко, як лише міг, хлопець пригинав голову, бачив на небі заграви, серце колотилось. Чув викрики позаду себе, та все ближче чув їх і попереду.