Читати книгу - "Будинок не для щастя, Олександра Малінкова"

       Арт.

     Кажуть, якщо тобі подобається хтось ти повинен вміти відпустити, не тримати людину проти її бажання. От і я відпустив. Досить вже бігати від мене. Зрозуміло, що остання ситуація в якій вдвох опинилися була двозначною, але заслуговую принаймні хоча б на можливість все пояснити. Ні ж! Вперта! Та ще й помститися мені вирішила так по дитячому, з моїм другом. 

     Тільки все усередині стрепенулося, щойно прийшло сповіщення в соцмережі від її сестри:  “Арте! Рятуй ситуацію негайно! Тільки ти можеш допомогти!  На тебе вся надія!”

     В яку халепу знову потрапила ця дівчина?

     Запитав у її сестри адресу.

     Навіть не став замислюватись як Ніка мене знайшла. Зважувати “за” і “проти”, розуміючи, що якщо ввімкну здоровий глузд то не зрушу з цього місця. Зараз мною керують виключно емоції. 

     Просто зібрався за три хвилини. Вскочив в авто. 

     За сотню по трасі, витискаю на максимум. 

     Адреналін зашкалює.

    Трішки більше ніж за годину по навігатору знаходжу потрібний будинок. Доки їхав Ніка написала про квіти. Ок, не питання, квіти так квіти! Тепер стає ще цікавіше…

     Припаркував автівку біля узбіччя неподалік з будинком номер якого вказано в месенджері. 

     Вийшов з автомобілю бо було досить спекотно в салоні. Всівся на капот.

     Дивна парочка сварилася неподалік.

- Та вона вигадала того хлопця! - Він склав руки на грудях.

- Теж такої думки! От тільки мене дужче чіпляє зовсім не це, а те, чому тебе так зацікавило те є в Аліни хтось чи ні.

     Почувши знайоме ім'я почав дуще прислухатися. 

- А тобі хіба не цікаво, як вона викрутиться з цієї ситуації!? - Продовжив хлопець. - Особисто я хочу це бачити!

- Ілля, просто скажи, що хочеш потішити своє самолюбство! Називай вже речі своїми іменами! 

- Тобі погано зі мною? - Він притягнув дівчину до себе.

- Ні! - Вона насупилася. - Але ж мова зараз не про мене.

- Ну ти ж не заперечуєш, що давно поклала на мене око і того вечора скористалася моментом та спробувала звабити мене.

- Чому лише спробувала, - вона відкинула голову назад і зазирнула хлопцеві в очі, - здається в мене тоді все вийшло, настільки, що ми скоро одружимося.

      Як цікаво! Співпадіння чи це і є головна “причина” чому Аля переїхала до іншого міста? 

      А ось і дівчата: Ніка і Аліна. 

      Вероніка перша побачила тих двох і одразу вираз її обличчя змінився: став суворим і непроникним. Отже вгадав! Потім побачила мене і знову зміна, але цього разу її личко засяяло неначе нова копійка. Підморгнула мені. Значить от для чого ця вся вистава. Аліна щось таке казала, мов вигадала що в неї хтось є, щоб за неї не переймалися рідні й, не вважали такою собі нещасною жертвою, покинутою та нікому не потрібною. 

     З її характером це не так складно уявити. У сенсі чому досі одинока. А якщо це лише захисна реакція на чоловічу стать? От і перевіримо! Востаннє, цього разу вже точно! 

- Привіт, кохана! - Широко розкидаю руки й швидко крокую назустріч, згрібаю її в обійми доки вона ще не оговталася.

      Моя рука блискавично лягає на її потилицю, притягую  дівчину до себе й цілую. Гаряче, емоційно, вкладаючи в цей поцілунок всю жагу, яка накопичилася за увесь час, за всі невдалі спроби. Цілую так, наче це остання можливість. Яка ж вона солодка! Захопився! Такий трем по тілу, неначе у підлітка під час першого поцілунку. Відповіла з не меншою жагою! То що ти там Алінко сказала? Ненавидиш мене? Ну ну! 

- Арте, я так рада тебе бачити! - Першою вигукує Вероніка, коли поцілунок закінчився. Просто ще б декілька хвилин і він би почав виходити за межі пристойності.

- Це Вам дівчата! - Простягаю обом квіти. Для Аліни жовті ромашки, такі як вона любить, звичайно, якщо не пошуткувала.

- Як мило! - Вероніка задоволено зиркнула на ту парочку, яка ще й досі стоїть заціпенівши. Ох і Нікуся!

     Аліна й досі не прийшла до тями, тільки й того що стоїть.

- Як ти тут опинився? - Тихо запитує таким голосом, наче я як мінімум щойно з труни встав. 

    Щоки червоні, вуста припухлі від поцілунку.