Читати книгу - "Жагучі серця , Ксана Рейлі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вікторія
— А де мама? — спитав Тео, коли увійшов до вітальні. — Я її сьогодні весь день не бачив.
— Не знаю, — відповіла я та знизала плечима. — Мабуть, у неї якісь справи. Може, тато знає?
Я глянула на батька, що сидів на дивані та зосереджено читав щось у своєму телефоні.
— Я не цікавлюся більше тим, куди вона ходить, — пробурмотів він.
— Чудово, тату! — Тео сплеснув у долоні. — Нехай вона втікає кудись та вештається вночі містом, аби лише не бачити твого байдужого ставлення. Може, годі злитися на неї?
— Я сам вирішу, гаразд? — Тато глянув на брата таким поглядом, що мені захотілося кудись зникнути. — Ваша матір зробила помилку, через яку постраждала Вікторія.
— Значить, у всьому винна мама, а Вікторія в цій ситуації — невинна овечка? — Тео почав злитися, що було вкрай рідко. Він же такий спокійний завжди. — Мене вже нудить від вашого дуету "батько-донька". У цій сім'ї ще є люди, про яких ви забувайте. Знаєш, тату, не дивуйся, якщо мама знайде собі іншого чоловіка. Ти інколи поводишся як мудак.
Я ахнула, бо брат ніколи не дозволяв собі розмовляти так з батьком. Ніхто не дозволяв собі. Тато не відривав свого сердитого погляду від Тео, а той аж почервонів від злості.
— Молодець, що захищаєш свою маму, але не забувай, хто я для тебе. Ти зрозумів? — Батько з очікуванням подивився на Тео. Якраз у цей момент відчинилися вхідні двері, і почувся тихий голос мами, що наспівувала собі під ніс якусь пісеньку. — Бачиш, Тео? Все добре, вона в хорошому настрої.
Брат роздратовано відвів погляд, а я не знала, куди діти себе. Легко усміхнулася, коли побачила маму, що увійшла до вітальні.
— Я щось пропустила? — спитала вона, плюхнувшись на диван поруч зі мною. — Що це за сімейні збори, про які мені ніхто не повідомив?
— Ти пила? — різким тоном спитав тато.
Я завмерла на дивані, а по моїй спині пробігся мороз від того, яким холодним був голос батька.
— Так, — відповіла мама та байдуже знизала плечима. — Пляшку пива.
— Пиво зазвичай п'ють з чоловіками, — зауважив тато. Він намагався звучати байдуже, але в його голосі було чутно нотку ревнощів. — Де ти була?
Я глянула на маму, яка у цей час чомусь дивилася на мене. Її погляд зупинився на моїх очах, а потім опустився до губ, шиї, грудей. Від такого детального розглядання мені стало ніяково.
— Я бачилася з Алексом, — сказала мама.
Три пари очей були прикутими до неї. У повітрі відчувалася напруга, а жоден з нас не міг і слова вимовити. Вона справді щойно сказала, що бачилася з Алексом? Мабуть, вона випадково зустрілася з ним.
— Що? — шоковано перепитав тато. — Він переслідував тебе? Можливо, погрожував чи шантажував?
Я насупилася від слів батька. Алекс не зробив би такого. Та і навіщо?
— Ні. — Мама голосно засміялася та глянула на тата. — Ти хвилюєшся за мене чи ревнуєш, Гордюша?
Клянуся, я бачила, як він майже усміхнувся, а в очах мами з'явився дивний блиск.
— Навіщо ти бачилася з ним? — спитала я.
— Бо хотіла поговорити. Знаю, ви думаєте, що це він усе підлаштував з тими фотографіями, але це зовсім не так! І мені... Мені так сильно шкода його. У нього нема абсолютно нікого. Я хотіла дати йому підтримку, якої він потребував більше, аніж ти, Вікторіє.
— Звідки ти знаєш, що він не винен? — буркнула я. — Алекс тобі так сказав?
— Ні. Він не намагався виправдати себе чи щось таке. Ми просто розмовляли про... Про все! Я розповіла йому те, що не могла розказати вам. І, чесно кажучи, мені так само була потрібна підтримка. Я не могла просити її у вас. Ти, Вікторіє, зараз і так засмучена. Тео зайнятий своїми тваринами та мотогонками, а мій чоловік... — Мама тихо схлипнула. — Ненавидить мене.
— Поліно... Звідки це взялося? — Тато втомлено видихнув та раптом легко стиснув руку мами своєю долонею. — Хіба я можу ненавидіти тебе? Ми вже це давно пройшли.
— Не знаю. Може, ти розлюбив мене?
Мама глянула на тата, а він притягнув її у свої міцні обійми. Я легко усміхнулася. Ну, нарешті! Хоч якесь невеличке примирення у нашій сім'ї.
— Мені страшенно не подобається, що ти зустрічалася з тим Алексом, але поговоримо про це іншим разом. Ходи сюди, Вікторіє! І ти, — тато махнув рукою Тео, — теж.
Я підсунулася ближче до мами та обійняла її. Брат вагався, але все ж послухався та сів біля тата. Той обійняв його, притягуючи до нас. Ми вчотирьох сиділи разом, обіймаючись. Я відчула такий спокій всередині, бо все повернулося до того, як було раніше. Та все ж маленька рана на моєму серці все ще кровоточила. Я дуже сильно сумувала за Алексом. Навіть після того, що він зробив.
— Поліно, твій син назвав мене мудаком, — раптом сказав тато.
— Серйозно? — здивувалася мама, глянувши на Тео. Брат засоромлено почервонів. — Увесь у свою маму.
Того разу засміялися усі. Навіть тато усміхнувся, хоча йому, мабуть, не дуже сподобалося те, як Тео назвав його. А може, частково він теж розумів, що погарячкував, коли так сильно розізлився на маму? Я усміхнулася ще ширше, уткнувшись мамі в груди. Мало не задихнулася від суміші трьох різних запахів, але мені так хотілося додати сюди ще один аромат, за яким тужило моє серце...
Наступного дня мама збудила мене з самого ранку. Вона нічого не пояснила мені, а лише сказала швидко вдягнутися у щось звичайне та не робити макіяж. Я вирішила не витрачати час на допит, тому послухалася.
Здивування було великим, коли мама привела мене в одну з найкращих фотостудій у нашому місті. На фоні сірої стіни висіло велике біле полотно. Також я помітила багато штучного світла навколо та невеликий дерев'яний стілець.
— Що ми тут робимо? — спитала я, глянувши на маму.
— Я підготувала для тебе фотосесію, — відповіла вона, усміхнувшись.
— Навіщо? Ти ж знаєш, що я не люблю.
— Фотосесію для журналу "Хевен", — пояснила мама. — Це головні конкуренти того відстійного журналу, що злили ваші з Алексом фотографії. Знаю, ти відчувала сором, коли усі побачити тебе в такому вигляді, як на тих фото, але тобі нема чого соромитися. Вікторіє, ти надзвичайно красива, розкішна та сексуальна! У чоловіків щелепи відпадають, коли вони бачать тебе. — Це було явне перебільшення, але я дозволила собі послухати трохи компліментів від мами. — Відверті фото вже давно пережили епоху, коли це здавалося вульгарним. І я не хочу, щоб ти соромилася свого тіла, свого зовнішнього вигляду, своєї краси. Ти маєш показати усім, що тебе неможливо зламати, чуєш? Це буде звичайна фотосесія у красивій білизні. Якщо ти хочеш цього, ясна річ.
— Тато знає про це? — поцікавилася я.
Чомусь мені важливо було знати його думку. Так, мама теж раніше фотографувалася в білизні та купальниках, але після інциденту зі мною, це знову здавалося мені повним оголенням. Того разу — ще й душі.
— Знає. Він сказав, що не проти, якщо ти справді цього потребуєш.
Я оглянулася на біле полотно, дерев'яний стілець, фотографа, що налаштовував фотоапарат. Мама мала рацію. Мені потрібно показати усім, що я все ще сильна.
— Гаразд, — погодилася я та легко усміхнулася. — Зробімо це!
— Ось це моя дівчинка, — сказала мама.
Вона поцілувала мене в щоку, щоб підбадьорити, а тоді потягнула до візажиста. Мені зробили макіяж, красиво вклали волосся та підібрали декілька комплектів білизни. Спочатку я трохи соромилася, бо не надто часто фотографувалася саме в такому вигляді, але потім мені вдалося розслабитися. Я почала поводитися розкутіше, а усмішка мами підказувала мені, що все йде просто чудово.
Ми вийшли з фотостудії, обоє задоволені та щасливі. Вперше за останній тиждень я почувалася собою. Ми йшли тротуаром до одного з наших улюблених ресторанів.
— Мамо, — почала я, опустивши погляд на свої кросівки, — а вчора Алекс розпитував у тебе про мене?
Не знаю чому, але мені було важливо знати це. Десь в глибині душі я хотіла, щоб він цікавився мною та, можливо, хвилювався за мене.
— Алекс ображений на тебе, Вікторіє, — відповіла мама. Не зовсім те, що я хотіла почути. — Він не розуміє, чому ти звинувачуєш його. Я просила його, аби він не відштовхував тебе, коли вся правда спливе.
— Про що ти кажеш? — обурилася я. — Ти говорила йому, що я прибіжу до нього з вибаченням? Цього ніколи не станеться!
— Твій тато теж так казав, але в кінцевому результаті привселюдно стояв переді мною на колінах!
— Що? — збентежено перепитала я. — До чого тут взагалі тато?
— Бо ти така сама егоїстка, як і він. Хоч на одну секунду подумай про Алекса! Хіба він би вчинив так з тобою після всього, що між вами було?
— Може, в нього не було вибору? — пробурмотіла я. — Та це не змінює того факту, що тією поїздкою від дуже сильно підставив мене.
— Сонечко, ти сама погодилася поїхати з ним. Так само ти погодилася на все те, що ви там робили.
— Знаю, мамо. Ми обоє винні.
— Та все ж хтось когось образив більше. Знаєш, кому в цій ситуації гірше?
— Ні, не знаю.
— Не тому, кого осоромили, люба, — сказала мама, глянувши мені в очі, — а тому, кому не вірять.
— Чому ти на його стороні? — обурилася я. — Це несправедливо!
— Я на стороні кохання, Вікторіє.
Кохання? Я стояла біля свого спортивного автомобіля та дивилася на Алекса, що не відривав він мене свого твердого погляду. Це не був той романтичний та ніжний погляд, яким він дивився на мене в ліжку. Це була всепоглинальна ненависть, жагуче суперництво та жорстока ворожнеча.
Ми дивилися одне на одного, наче чужі люди — конкуренти, колишні коханці, друзі по нещастю, але точно не закохані.
Я міцно стиснула зуби та обернулася до нього спиною. Оглянувшись, помітила, що він зробив те саме. От і чудово! Навіть бачити його не хотіла. Вже два тижні минуло з того моменту, як наші фото опублікували. Сьогодні був один з найважливіших заїздів. Я намагалася останні дні займатися виключно перегонами та багато тренуватися. Також я старалася викинути з голови весь непотріб, враховуючи Алекса, але це було мені не під силу. Вчора, розганяючи свій автомобіль, мені майже вдалося тримати "холодний мозок", але варто було побачити його зараз, як я відчула таку дику суміш емоцій та відчуттів, що всередині все тремтіло.
— Ти як? — спитав у мене тато.
— Краще не буває! — впевнено сказала я, оглянувшись на Алекса та його батька. — Сьогодні ми їм покажемо. Я знищу його. Обіцяю.
Я швидко наділа шолом на голову та натягнула рукавиці на руки. Перерва між етапами була доволі великою, тож я встигла добряче скучити за цими емоціями. Сьогодні наздожену все втрачене та покажу усім, що насправді означає ім'я "Вікторія". Я застрибнула у свій автомобіль, а після спалахів світлофора під'їхала на лінію фініш-старт. Пощастило бути на лідерських позиціях. Краєм ока зауважила помаранчеву пляму — автомобіль Алекса. Серце затріпотіло, а в грудях з'явилося дурне хвилювання. Нехай іде до біса Алекс Садик разом зі своїм батьком та цим клятим шістнадцятим номером! Сьогодні він горітиме у вогні...
Я чимдуж мчала на швидкості 300 км/год, відчуваючи гордість за себе. Мені вдалося проїхати тридцять кіл першою або другою. За сумою очок я добряче вирвалася вперед. Інколи Алекс переганяв мене. Я розуміла, що наші результати були на рівні. Намагалася не думати про нього, але чомусь щоразу тьохкало серце, коли я бачила, як його автомобіль злітає з траси або вдаряється об щось. Залишилося лише два останніх кола. У боковому дзеркалі я побачила за собою автомобіль салатового кольору. Він метушився між мною та Алексом, намагаючись перегнати нас, але ми постійно перекривали йому дорогу. Я легко усміхнулася. З нас вийшла б непогана команда. Одразу ж насварила на себе за такі дурні думки, і саме в цей момент, коли я була максимально задумана та розгублена, зелений автомобіль вдарив мене в правий бік. Я скрикнула, намагаючись втримати автомобіль, якого ледь не знесло з траси.
— Вікторіє, ти в порядку? — почула голос тата.
— Так, все добре, — відповіла я.
Глибоко вдихнула, намагаючись зібратися. Раптом стало надто жарко, а дихання бракувало. Останнє коло!
Негайно зберися, Вікторіє! Я міцно стиснула кермо, набираючи швидкість. Той удар відкинув мене трохи назад. Я повинна приїхати першою, чорт забирай. Я мчала ще швидше, аніж раніше. Серце так сильно билося в грудях, наче готове було вистрибнути. Автомобіль раптом похитнувся, а я не зрозуміла, що сталося. Хвилювання пройшлося тілом ще однією іскрою тремтіння.
— З автомобілем щось не так! — голосно сказала я, відчуваючи, що скоро впаду в істерику.
Я ніколи не була настільки невпевненою в собі, як в цей момент. Шини заскрипіли піді мною різким звуком, якого я раніше не чула.
— У тебе заднє колесо лопнуло, — голосно закричав тато так сильно, що мені хотілося зажмуритися. — Зараз же зменшуй швидкість та з'їжджай з траси. Повільно під'їдь до команди механіків, щоб тобі замінили колесо. Ти чуєш мене? Вікторіє!
Ні-ні-ні! Я не хочу втрачати час. Піт разом зі слізьми стікав по моєму обличчі. Я не можу здатися, не можу зійти з траси, бо це означатиме, що я — програла.
— Залишилося всього лише пів кілометра, — прошепотіла я. — У мене все вийде.
— У тебе не вийде! — голосно заперечив тато. Він перейшов на крик. — Ти не зможеш доїхати до фінішу на трьох колесах та ще й на такій високій швидкості.
— Ти не віриш в мене? — тихо спитала, схлипнувши від сліз.
— Я прошу тебе, Вікторіє. Не ризикуй так. Не ризикуй. Будь ласка.
Його слова відлунювалися в моїй голові, але я не послухала. Міцно вчепилася руками в кермо та ще сильніше натиснула на педаль газу. У вухах гуділо, дихання було важким, а я мало не зомліла в цьому автомобілі. Перед очима все було розмитим, але я бачила ту картату лінію фінішу та чорно-білий прапорець.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жагучі серця , Ксана Рейлі», після закриття браузера.