Читати книгу - "Покохай мене, Стефанія Лін"

За час поки йде підготовка до весілля я встигаю продати майже усі залишки книг з комори. Завдяки сайтам, барахолкам, люди скуповують рідкісні видання, подекуди й ціну самі пропонують, тож я тепер маю гарну суму грошей для життя у столиці. Я не знаю, що на мене чекатиме там, отже, маю бути готова до будь-яких непередбачуваних подій.  Данте назвав це “рвеш усі ниточки” і насправді чиню саме так — рву. А що мені тут робити? У Насті з Пташеням своє життя, вони утворюють пару, і я дуже щаслива, що в них все склалося. А більше тут ніхто не тримає. Звісно, якби дідусь був живий, то поки не намагалася б поїхати. Або шукала б варіанти, щоб і його забрати. Та дідусь помер. Я зосталася сама. Чому ж тоді не спробувати іншого? Не піти вперед? Припинити боятися й дати Марку можливість виконати прохання кровної матері? 

За день до весілля Насті я у неї. Її батьки зайняті підготовкою, Павло теж десь вештається, а ми сидимо на кухні й п'ємо чай. Подруга вже знає, що я поїду з Данте у столицю. Радіє, каже, що це прекрасний шанс. Сьогодні я нарешті розповіла їй те, що розказав Марк, поділилася бажаннями та мріями. Я хочу змінити власне нікчемне життя. Тішуся, що подруга підтримує. Немає заздрощів чи чогось подібного. Вона не каже що мені випав щасливий шанс. Навпаки, просить бути обережною, розумною. 

— Сподіваюсь, ти не забудеш про мене, — тепло промовляє.

За вікном зима заявляє права на цей світ. Снігом замітає усе, тож подруга дещо хвилюється як гості дістануться комплексів Марка. 

— Я ж хрещеною мала бути, — завзято усміхаюся.

— Так-так, будеш. 

— Ну от, то як маю забути своїх друзів? 

Пізніше Настя показує весільну сукню. Дещо дується, що я мала бути дружкою, та відмовилася. Все ж, після похорон дідуся пройшло мало часу, не можу. Довелося їй шукати іншу дівчину. Настя спілкується з більшістю краще, ніж я, це не склало проблеми. Я впевнила її, що це нічого не означає, адже все одно буду на весіллі, поруч з нею. Тоді подруга заспокоїлася. 

Провівши у Насті більшу частину дня повертаюся додому, не до Марка, до себе. Це прощання з минулим, якого потребую. Мушу сказати так багато стінам, де жила. Павло питав чи не продаватиму квартиру, і спершу хотілося, та якась частинка повстала проти цього, тому рішення відклала. Та і, кому потрібна квартира у колишніх конюшнях? 

Квартира зустрічає запахом спустошення. Всередині мене з'являється таке ж. Скільки разів поверталася сюди й вдихала геть інші аромати: від відчаю до любові й навпаки? Все залежало від того, чи був вдома Лебідь. Якщо ні, то пахло смачними булочками, маминою любов'ю, усміхненою бабусею та дідусем. Зосереджуюся саме на цих спогадах. Не хочу приділяти час не рідному батькові, який ніколи не любив. Він не вартий ні мого жалю, ні співчуття, ні думок. Йду до своєї кімнати. Я завжди спала тут з мамою. Після її смерті, у далекому дитинстві, кожної ночі вона була примарою, що обіймала, шепотіла слова любові. Бувало, прокидалася через те, що здавалося ніби хтось гладить по волоссю, як робила вона. 

Коли змінюєшся ти, змінюється сприйняття світу. Данте, ймовірно мав рацію, — дияволятко прокинулося. Воно бажає свободи, дій, рішень. Штовхає у спину на ризиковані вчинки, бо те, що роблю зараз справді ризиковано. Я не знаю Марка достатньо, щоб бути певною, що в якусь мить не опинюся роздроблена вщент, але я ризикую, тому що більше не можу бути тією, ким була.  

Не сідаю на ліжко. Стільки часу довелося спати на ньому, а спогади про зґвалтування досі живими картинками у пам'яті. Як довго з того часу дотики чужих були подібні руйнуванню? Маріан став першим кого підпустила близько. Марк тим, хто забрався під шкіру. Воістину, брати Данте щось особливе, якщо лише їм вдалося стати єдиними, хто бачив більше, ніж інші. Якби не Раміль, можливо б спогади про минуле не загострилися, але цей покидьок поводився так, ніби йому можна знущатися з дівчат. Радію, що він покараний. Хлопець хотів обставити Данте, на щастя, напоровся на те, що сам же почав. Він ледве не вбив мене і це теж лишило на душі слід. Випалило, поки руки Марка не винесли назад, а очі не сказали — досить бути слабкою. Саме слабкість призвела до падіння вниз. Саме вона змусила послухати Маріана, перепросити, а потім стати жертвою. Її потрібно викорінювати. Витягувати з себе, як бур'ян, викидати, палити, нищити. Подекуди думаю, що потрібно не тільки давати собі обіцянку брати все, як Данте, а й бути ним, вчитися у нього. Чоловік —  створений з граніту. Не відчуває й частини тих страхів, що вирують у мені, як би сильно не давала їм відсіч. Він вміє тримати обличчя, знає як і коли щось казати, маніпулює, каже правду, але завжди так, що у висновку ти нічого не розумієш. Враження, що він розкусив життя і його підступні підніжки й тепер вміло оминає їх. 

Я не знаю, що сталося тоді, коли пиріг запропонувала. Не знаю чому вирішив, що він має значно більше значення, ніж я вкладала, коли готувала. Адже насправді Марк чітко показав рамки, і я на них погодилася. Прийняла. А він біснуватися почав, злякався? Вирішив, що дійсно намагаюся щось змінити? Помиляється. Це не була спроба викликати емоції, не спроба дати щось нашим нічним стосункам. Це був пиріг і данина поваги дідусю. Сум і жаль за тим, що втратила, який хотіла, щоб розділив. Проте, тепер я знаю його страхи, або підозрюю про те, які вони, якщо вірно інтерпретувала: Данте боїться. Я забула, спостерігаючи за його силою, що він всього лише людина. Він теж має почуття, емоції, страхи, надії, мрії. За кам'яною стіною холоду, за складною доріжкою до його душі, ховається багато перепон, котрі він сам виставив. Не для інших, в першу чергу для себе. Не знаю, що сталося в його житті страшного, що саме змусило чоловіка перетворитися на лід, але впевнена — Марка шалено лякає прив'язаність до людей. Не дарма тримає усіх на відстані. Люди — його слабкість. Близькі люди — болісні рани. 

***

День весілля починається з сонця. Прокинувшись на самоті спостерігаю за променями, що ковзають по сніжному килимі, поки ніжуся у ліжку. Не хочеться вставати, надто тепло й затишно під ковдрою, що досі береже запах хвої. Потрібно, Настя чекатиме.