Читати книгу - "Пазл"

шматки битого скла на підлозі, наче кіт, що не хоче поранити подушечки лап. Він слідував за ними мовчки. Лише великі круглі очі оберталися за квадратними окулярами. Ілан задумався, як людина, що здавалася настільки відірваною від світу, настільки дивакуватою, змогла дістатися сюди, обійшовши усі пастки «Параної».

Вони пройшли повз повністю розграбовану палату з м’якою оббивкою, ще раз повернули, довго йшли, поки не дісталися до останньої кімнати. Далі проходу не було, коридор закінчувався глухим кутом.

— О боже, нарешті,— вигукнула Хлоя, застигнувши перед дверима.— Знаменитий кабінет префронтальної лобо­томії. Один із перших у своєму роді, він створив темну репутацію цієї лікарні.

Разом з Іланом вона тихо увійшла до просторого приміщення, чиї важкі металеві двері були відчинені навстіж. Тут була ванна, подібна до тієї, що була в їхній житловій частині, з ременями та кнопками.

Просто біля неї стояли три великі сталеві столи, над кожним з яких вивищувалась контрольна панель, до якої можна було під’єднати електричні дроти. На одному зі столів була розкладена сіра суцільна гамівна сорочка, яка мала знерухомлювати пацієнта від маківки до п’ят. У ній був простий отвір для обличчя і дюжина ременів, які дозволяли зробити її одним цілим з металевою опорою.

— Поглянь…

На стіні була намальована фреска, що зображувала захід сонця з чорним лебедем, який плаває у ставку. Навколо птаха розходились дев’ять кіл, кожне наступне більше за по­переднє, і стільки ж кіл на воді, що позначали рух. Вражена, Хлоя підійшла ближче.

— Чорний лебідь, символ «Параної», оточений дев’ятьма колами…

Ілан провів рукою по стіні.

— Фарба дуже стара, вона осипається. Гадес зі своєю бандою не могли намалювати його нещодавно. Це було зроб­лено багато років тому.

Вони з Хлоєю занепокоєно переглянулись.

— Це означає, що чорний лебідь був намальований… людьми, які жили тут за тих часів, можливо пацієнтами,— висловив припущення Ілан.— Як він може мати стосунок до «Параної», яка так багато років тому навіть не існувала?

— Гадаю, це ще одне питання, на яке потрібно буде знайти відповідь.

Цього разу Ілан помітив тривогу в голосі Хлої. Він кинув погляд у бік входу: Гайгекса там не було. Хлоя підійшла до однієї з робочих поверхонь, викладених кахлями, узяла в руки хірургічний інструмент з руків’ям та довжелезним сталевим вістрям.

— Лейкотом, знаменитий ніж для коління льоду. Піднявши пацієнтові повіку, ним проштрикували кістку очної западини і вганяли майже на всю довжину. Тоді перерізали волокна білої речовини лобової частки мозку, звільняючи свідомість від патологічних емоційних розладів.

— Вони умертвляли їхню психіку,— зітхнув Ілан, скривившись,— перетворювали їх на овочі. Це мерзенно.

Він роздивився смертоносний інструмент.

— Здається зовсім новим. Хоча його залишили тут більше п’яти років тому.

— Або й ще раніше, адже лоботомію не практикують уже давним-давно. Але ці інструменти ніколи не іржавіють.

Ілан машинально тер плечі, розглядаючи столи, гамівну сорочку. Усе його тіло напружилось.

— От лайно… Ти не помітила нічого підозрілого? Пил усюди, окрім інструментів та гамівної сорочки. Поглянь, вона на вигляд неторкана, наче щойно з пральної машинки. А у стоматологічному кабінеті я помітив, що з кріслом було так само.

Хлоя мусила визнати, що Ілан має рацію.

— Виходимо звідси,— сказав Ілан.— Від цього місця у мене мурашки по шкірі.

28

Повертаючись у коридор, вони побачили, що Гайгекс остаточно зник.

— Чесно кажучи, цей тип якийсь підозрілий,— пробурмотіла Хлоя.— Він майже не говорить, у нього дивні манери, він мінливий, наче флюгер. А ще мені не подобається його погляд. Він не вселяє мені довіри.

— А тобі тут хтось узагалі вселяє довіру? Ці люди тут для того, щоб перемогти. Вони нам нічого не подарують, вони в грі не для того, щоб заводити друзів.

Цієї миті десь дуже далеко почувся чоловічий голос.

— Гадаю, наші любі «друзі» щось знайшли,— сказав Ілан.

Пара поспішила коридорами назад і почула, окрім кличу, ще якийсь шум, що лунав із суміжного коридору, до якого вони ще не заходили.

— Ти чула?

Хлоя кивнула. Ілан зробив гак, ведучи супутницю за собою.

Цього разу малюнки прикрашали стіни та стелі. Страхітливий бик, широка чорна ріка, концентричні кола різних кольорів.

— Схоже на Мінотавра,— сказала дівчина, задерши голову.

— І знову дев’ять кіл, які ми бачили навколо лебедя, намальованого в кабінеті лоботомії. Наче в «Пеклі» Данте.

— «Божественна комедія».

Вони наблизились до яскравої кімнати, наповненої кольором.

— Арт-терапія,— промовила Хлоя, зупинившись.— Спосіб змусити хворобу вийти на поверхню.

На кожному квадратному сантиметрі стіни фотографії, малюнки, картини перекривали одна одну. Їх були сотні. Деякі малюнки реалістичні, інші — дивні, художні форми, породжені хворою уявою. Тут теж були кола — концентричні, переплетені, а також міфічні чудовиська: фурії, Медуза, кентавр, намальовані тією самою рукою.

— Знову зв’язок із міфологією, чудовиськами, пеклом,— сказав Ілан.— Дивний метод лікування. Хтось із пацієнтів був до біса обдарований, але… Я б не хотів опинитися поруч із ним, зважаючи на похмурість його картин.

Їх зацікавили фотографії. Деякі світлини були портретами. Пацієнтів фотографували у повсякденному житті в лікарні: як вони їдять, спілкуються, проводять час у майстернях. Веселі або ж стражденні обличчя, очі, що пожирають об’єктив, що водночас приваблювало і відштовхувало.

Іланові стало ніяково від того, що він проник у особисте життя усіх цих людей. Де вони тепер? Мертві? Запроторені до іншого закладу? Вільні? Чому ніхто не забрав їхні фотографії? Він узяв Хлою за руку, і вони вийшли. Далі штовхнули великі прочинені двері, оббиті пурпуровим оксамитом, крізь які просочувалось денне світло.

Перед ними постав театр. Сотня сидінь у десяток рядів. Пошкоджена склепінчаста стеля, великі вікна, як завжди, захищені ґратами. Сцена була досі захаращена старомодними декораціями, а посеред неї на підлозі сидів Гайгекс, обхопивши голову руками.

Поклавши окуляри на підлогу, він плакав навзрид.

Ілан і Хлоя на мить завмерли, перш ніж тихо підійти між запиленими кріслами. В усі шість вікон врізалися шквали снігу. Зовні, по обидва боки, височіли сірі стіни сусідніх будівель.

Гайгекс підняв голову і помітив своїх напарників по коман­ді. Незграбним рухом він витер сльози правим рукавом, підняв окуляри і зіскочив зі сцени. Після чого промчав між ними і попрямував до дверей, не сказавши їм ані слова.

— Наче десятирічне хлопча,— пробурмотіла Хлоя.— Його повадки, те, як він дивиться на нас і як ходить.

Нічого не розуміючи, вона вийшла, а Ілан затримався ще на кілька секунд, щоб подивитися на цю театральну залу, що застигла в часі та запустінні. Ці картонні дерева, несправжні будинки, хмарки, підвішені на товстих тросах, й увімкнені прожектори… Що ж мало статися в цій лікарні, щоб усе залишилось у такому ж вигляді?

Він подумав про Гайгекса і спитав себе, що складніше: бути здоровим актором і вдавати божевілля чи бути божевільним, що намагається здаватися здоровим.

Чоловік