read-books.club » Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик 📚 - Українською

Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

94
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Червоні на чорному сліди" автора Ірина Цилик. Жанр книги: ---. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 35 36 37 ... 40
Перейти на сторінку:
змінюється, з деяких пір ми всі вже не любимо салютів. І список наших бажань нині скоротився приблизно до одного.

Ну, годі, я же ма-а-ать, ходімо. Крок за кроком повземо по мокрій, та все ж не до кінця розталій землі, чіпляючись руками за чорні кудли минулорічної рослинності. Нарешті дістаємося вузенького таємного ходу між гаражами й випадаємо з цього астралу назад у теперішнє. Щоправда, назвати Олегівську вулицю звичайним виміром також язик не повернеться. Десь тут зупинився час, я це точно знаю. Ну, принаймні нагорі, в цьому глухому закуті сірого дворового спокою: старенькі куці хрущовки, на мотузці запрана квітчаста білизна, довічно знерухомлені трупи машин, сміттєбаки із суцвіттями різномастих котів, горби погребів за дитячим майданчиком виразно пахнуть моїм, не Андрієвим дитинством.

Я тягну його вперед слизьким асфальтом — і раптом згадую: ну, так, у моєму святошинському дворі на початку дев’яностих теж були ще вуличні, рудиментарні як для сучасного міста льохи. Іноді їхні темні гнилі пащі розмахалися — сусіди виносили безцінні занички буряків і картоплі й ретельно зачиняли двері на замок. Одного разу батько добре знайомого мені хлопчика з сусідньої п’ятиповерхівки прийшов, бряцаючи порожнім відром, до свого льоху і знайшов його відчиненим — усередині хтось копошився. Господар підвалу був простим дядьком, не кращим і не гіршим за абсолютну більшість батьків сусідських дітлахів, але в раптовому пориві страшної люті побив злодюжку, звичайного бомжа, і той несподівано помер — серце не витримало. Дядько надовго сів; пам’ятаю його вічно втомлену безбарвну дружину, що кілька разів носила моєму татові всіляку техніку на ремонт (нам весь двір носив) і розплачувалася тортами — жінка працювала на кондитерці. Жирні кремові троянди мали смак свята, а ще зовсім трохи нагадували про смерть. І бідність…

Ми помалу спускаємося безлюдною вулицею донизу і знаходимо біля одного з парканів невеличкий свіжий насип землі. «В па-мя-ть о Жор-ке», — читає Андрій по складах підпис на надгробку, зробленому з картонки. Ніс — шморгає, голова — думає.

— Хто такий Жорка?

— Схоже на те, що це могилка якоїсь тварини.

Погляд раптом прояснюється.

— Я знаю! — збудження першовідкривача вихлюпується через край. — Це могила коня князя Олега! Дивись, його звали Жоркою!

А ви кажете — норвезький епос.

Просто посеред зими Київ нині м’яко пахне весною, брудними подихами машин, шаурмою, імбирними пряниками. Новорічні свята тривають-ніколи-не-завершуються. Ми проходимо повз Житній ринок, пливемо тихими вузенькими подільськими вуличками, втрапляємо раптом до бурної течії Контрактової площі й зупиняємося, трохи приголомшені,- купити какао в кіоску, перевести подих. Неподалік від нас голосно кричить музика, жаряться шашлики, мліє запашний глінтвейн — різдвяний ярмарок вирує, готується до вечірнього концерту. Я акуратно беру паперові стаканчики з Андрієвим улюбленим напоєм, незвично присмаченим апельсином та корицею, і поспішаю до нього на лавку. Ми сидимо, роздивляємося перехожих, нам шоколадно в роті й доволі добре на душі.

Несподіваним атракціоном звідкись виринає ватага колядників. Усе майже по-чесному — змовницький вигляд, гучний регіт, чорнобривий чорт, червоногуба коза, звіздар із обклеєною оракалом зіркою, міхоноша з чималим наплічником, смерть у білій халамиді, з-під якої стирчать джинси й кросівки. Мій син на мить завмирає, проводжає захопленим поглядом цю різнобарвну зграйку, що ввалюється до найближчої кав’ярні весело трусити чиїсь емоції та гаманці.

— З косою, це смерть? — уточнює. — Клас.

Він любить розмови про смерть. Ця тема в усій своїй варіативності неабияк тривожить Андрієву уяву і будить фантазію. Відверто кажучи, ми не одразу до цього звикли.

— Тату, ти помернеш? — одного разу за сніданком уперше спитав він.

Ми застигли.

— Помру? Ну, колись, коли буду дуже старий.

- І мама померне?

— Мабуть…

- І я?! — усвідомив раптом і вражено завмер над кашею.

Багато, дуже багато питань. І так мало відповідей.

А коли всі люди помернуть, що їхні будинки без них робитимуть? А іграшки — кому вони потім дістануться? А дитинка як потрапляє до жінки в живіт — через пуп залазить, чи що? Ця дитинка спершу десь померла, а потім обрала собі нових батьків? А якщо після смерті нічого не буває? Може, людина помирає і просто перетворюється на тінь? Як зробити, щоб смерті не було?

Я не знаю, що йому відповідати. Я й сама про це мало знаю.

Пам’ятаю, як у п’ятому, здається, класі вперше побачила мертву людину. Хтось приніс до школи звістку — в сусідній общазі дядько викинувся з вікна, уявляєте?! Був урок музики, ми по черзі просилися вийти до туалету і стрімголов вибігали зі школи подивитися на мерця. Від швидкого бігу серце калатало й вистрибувало з-під шкільної форми — на все-про-все було хвилин п’ять. Я залетіла до гуртожиткового двору, прослизнула крізь гурт таких самих цікавих до видовищ, але дорослих людей і зупинилася. На асфальті лежало щось, накрите простирадлом. Із-під тканини стирчали босі ступні не те, щоб білого, ні… найточніше сказати — ніякого кольору. Ці ноги глибоко вразили мене. Була вже яскрава весна, сонце радісно кричало, заливало двір багатоступінчастим градієнтом, переливалося відтінками. А ноги лежали, явно більше нікому не належали, й колір у них закономірно зупинився, застиг, утік (куди?).

Відтак я час від часу зустрічала його сліди на дворовому асфальті, перелякано спиняючись із розгону перед доріжками незмінно червоних гвоздик, рідше — тюльпанів або троянд. Ці квіти були ще живі, але я точно знала — їх категорично не можна було чіпати руками або наступати на них, як і на тріщини в асфальті (бо мама помре!). Ми, діти, розуміли: десь тут була смерть і залишила свої мітки — червоні на чорному.

…Вона приходить у масці й проминає всі шість кольорових кімнат, щоб дійти до останньої, сьомої — чорної зали із червоними вікнами. Принцові Просперо не варто було б так наполегливо переслідувати найзагадковішу маску на його веселому карнавалі. Принце, знай — вона озирнеться, одного разу вона неодмінно озирнеться! Ну от. Уже…

Мені більше тридцяти років, Андрієві нині — менше п’яти, але деякі відкриття приходять до нас синхронно.

Ця дата — двадцяте лютого дві тисячі чотирнадцятого року. Так, її ні для кого не потрібно розшифровувати. Того дня, як і кілька попередніх, я виконувала функцію подай- принеси в лікарняному відділенні, куди безперервним потоком везли поранених і з усіх боків стікалися сотні звичайних людей із ліками, ковдрами, білизною, бульйонами, борщами, пирогами, перетертими дієтичними супчиками в банках, дбайливо загорнутих у рушники й газети. Переламані, фіолетові від синців, вигаслі після операцій хлопці лежали в палатах, соромилися своїх тіл і катетерів, дивилися в стелю, відмовлялися їсти, відмовлялися вірити. А

1 ... 35 36 37 ... 40
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"