Читати книгу - "Червоні на чорному сліди, Ірина Цилик"

Тоді Костянтин Олександрович із полегшенням визирав зі своєї комірки, розчохлявся з тугої сорочки і брався відмивати дека від слідів недільних гостин. Сухенький, спритний, він переполовинювався над ванною і завзято зішкрібав щіткою нарости тіста. Майя Дмитрівна ним згори керувала.

— Бачу халтуру в правому нижньому кутку, — якось невизначено протягувала вона, і сивий йоржик на потилиці Костянтина Олександровича вмить наїжачувався.

— Так, Апрєлюшка, зараз дограєшся! — долинав знизу грізний, але комічно здавлений обставинами голос, і Майя Дмитрівна, усміхаючись, вчасно зникала.

…У коридорі вона розплакалася. Всі дев’яносто сходинок, що вели її крізь сморід чужих вечерь до власної квартири, скінчилися мученицьки довгим подоланням — руки звело вже болючою трясучкою — останнього рубежу. Відчинивши двері, Майя Дмитрівна переможно кинула ключі на полицю, але за мить все-таки скисла над тугими застібками замшевих чобітків, подібних на двох плюшевих щенят із витертими боками. Кілька хвилин вона важко й напружено смикала за їхні язики, а потім несподівано видихнула й сіла просто на підлогу.

Власна безпомічність нахлинула чорною задушливою образою, тоненько задзумчала десь за вухами. Майя Дмитрівна часто закліпала віями, і перед осклілими очима в неї раптом попливли розцвічені бурими плямами Лілька, Галина, Люся і навіть Алла з Людочкою. Всі вони разом забіснувалися в якомусь вульгарному видиві, закрутили ритмічно задками й почали хтиво та весело погладжувати власні тіла, що прозирали з проріх їхнього одягу філейними подробицями. «А ти не знала! — самозабутньо вигукували вони волого розчахнутими червоними ротами. — Ну, піпєц!» Майя Дмитрівна безутішно заплакала, тимчасом як макабричні ігрища навколо неї набрали явно непогамовного характеру. «Лише одним кліком!» — казилися сласні німфи в гарячці, подібній до злягання тварин.

«Я божеволію», — віддаленим закутком свідомості констатувала Майя Дмитрівна й укрилася липким потом жаху, — аж тут, неочікувано, звідкись ізгори залунав чоловічий голос: «Ну, як г у л ь б а а а н?». Спітнілі самочки напружилися й завмерли. «Що з тобою?!» — десь зовсім близько затривожився голос і оприсутнився переляканим обличчям Костянтина Олександровича. Німфи неохоче ухнули й розтанули в густому чагарнику шпалер.

— А я не знала, — Майя Дмитрівна миттю прочуняла і свідомо заплакала голосніше, — у людей все по-іншому. А ти! Ти нічого мене не навчив… І взагалі!

Задзвонив телефон. Явно ображений, але не певний, чим саме, Костянтин Олександрович узяв слухавку. «Тебе», — буркнув він, допоміг Майї Дмитрівні піднятися і вийшов на кухню.

— Дмитрівна, привіт, — сказала слухавка, — це Тося. Слухай, тут мені сестра привезла три відра березового соку. Всі мої вже упилися, а я не знаю, що з ним далі робити. Ти не в курсі, як його закривати? Сусідка каже, з шипшиною.

— А я не знаю, — сумно сказала Майя Дмитрівна, — ніколи не закривала.

— Ну, ясно. Слухай, — Антоніна Василівна стишила голос, — як тобі Лількін диск? Я додому ледве дійшла.

— Ну, — сказала Майя Дмитрівна, подивилася на себе в дзеркало і поправила зачіску, — загалом, нічого особливого. Але апетит він мені трохи попсував.

— Ну да, ну да, — засміялася Антоніна Василівна, — добре… Буду дзвонити Галині.

Костянтин Олександрович зосереджено вовтузився на кухні й виразно супив брови. Повільно розмічаючи зарубки на цибулі, він примірявся і швидко стесував гострим ножиком кружальце за кружальцем. Потім витирав руки об штани. Все це виглядало дуже зворушливо. Майя Дмитрівна трохи постояла у дверях і витримала паузу.

— Ко-ость, — жалібно протягнула вона, — зробиш мені одну маленьку послугу?

Костянтин Олександрович хекнув, але промовчав.

— Руки тремтять, — сумно додала Майя Дмитрівна, і лід відтанув.

Повечерявши, прилаштували лампу на кухонному столі й застелили його газеткою. Костянтин Олександрович у своїй звичній манері морочився з поставленим завданням: повільно розмічаючи власні рухи, він довго примірявся, обережно вмочував пензлик, наносив кілька мазків, видихав, задоволено роздивлявся роботу. Після цього все повторювалося. Майя Дмитрівна крутилася на табуреті, сьорбала чай, думала про щось стороннє, іноді все-таки згадуючи про свої явні задатки критика. «Поличку він може змайструвати, а ніготь рівно нафарбувати…» — бурчала тоді вона, але обом було зрозуміло, що все це так, не всерйоз, хіба що для профілактики.

Між тим, надворі вже геть поночіло, і тільки жовтий розсип чужих вікон загравав із містом традиційними пере- зирками. За прочиненою кватиркою густо пахло весною.

ЧЕРВОНІ НА ЧОРНОМУ СЛІДИ

Андрієві й Ліні

Якщо раптом зіткнешся з кимось лобом, треба зупинитися й сказати заклинання: «Раз-два-три, тато, мамо, не помри! Раз-два-три, тільки б не було війни!» (Дитяче повір’я)

А завтра, а вчора, а сьогодні була війна. Тимчасом ми стоїмо на Говерлі — Київ звідси видно, як на долоні, - й говоримо про інше.

— То кінь був живий?

— Ні, він уже помер.

— А голова лишилася?

— Ну, так. Череп…

- І змія в ньому зробила собі хатинку? Як мишка в рукавичці? А Олег поліз туди руками? І вона його дзизнула?!

У цій шапці з пухнастими вухами він виглядає ще меншим, ніж насправді. Затуманений погляд, обшерхлі руки (спробуй одягни йому рукавиці!), червоний ніс — шморгає, голова — думає. Ми стоїмо на вершечку сльотавої Щекавиці, яку Андрій, плутаючи, час від часу називає Говерлою, і вдвох міркуємо над фінальним акордом у біографії князя Олега. Кажуть, що вся ця малоприємна історія більш ніж тисячорічної давнини трапилася саме тут. Ну, або десь в околицях Ладоги. Або й узагалі в норвезькій сазі — і навіть не з Віщим Олегом, а з геть чужим нам вікінгом. Утім, це не так і важливо.

— А той череп міг десь тут залишитися?

Думаю, міг. Зненацька підкравшись іззаду, вітер лізе під наші куртки, неприємно лиже язиком усе, що дістає. Червоний ніс крадькома ховає соплі в рукаві. Треба було б уже спускатися («ти же ма-а-ать»), але ми, закам’янілі, уважно дивимося згори вниз на те, як лялькові трамвайчики ліниво повзуть вузькими лабіринтами Подолу, схожого з цієї точки на великий макет. Бліде зимове сонце тихо блукає зеленкуватими, блакитними, охристими стінами делікатних будинків минулого й позаминулого століть. А той набичений бетон, ті заводські труби, те холодне скло свіжоспечених подекуди бізнес-центрів ми не бачимо, ні.

Колись Андрій уже бував на Щекавиці. Однієї новорічної ночі двоє причмарених батьків витягли по заметах на гору дитячого возика, щоб відіслати до космосу списочок своїх простих бажань — звідси до адресата було ближче, ніж із Лук’янівки; принаймні, так нам здавалося. Андрієві було два роки, але він також не спав — крутився в колясці й несамовито кричав: «Салюти! Салюти!»

Усе швидко