Читати книгу - "Червнева злива, Тимофій Гаврилов"

Й ось він лежав, його роздуте, спотворене тіло, яке ще недавно ходило і віддавалося втіхам, невеличким слабкостям, без яких немає життя. І голова, з якої волосся по-хлопчачому жевжикувато налізло на воскове чоло, наче ще й зараз, коли смерть стала доконаним фактом, пручаючись проти неї, не погоджуючись, насміхаючись. Не було нікого, хто б його відгорнув. Жінка бовваніла закам’янілою чорною статуєю, та обидва сини. Переплетені пальці складених на грудях рук робили мерця подібним до священика, що на мить задрімав.

Він здобув усе самотужки, власним розумом, навіть не так — поміркованістю, надто не випинаючись, але й не випускаючи належного йому з рук. Він не любив крикунів, він робив усе тихо. Навіть тут, у труні, почувався затишно й зручно. Уникаючи скандалів, ворожий до шамотні і гармидеру, він вірив, що все буде добре.

— Скаржиться той, хто не може собі зарадити.

Він просто розповідав, навіть коли наостанок його міркування більше і більше уподібнювалися до риторичних запитань.

Сонце пекло нестерпно, свіжо викопана земля засихала на тверді кім’яхи. Його син, упізнавши мене, відвернувся. Лицем він пішов у матір. Вибухнув замовним плачем комунальний оркестр. Мер лаштувався виголосити від імені громади міста прощальне слово.

На мене дивився високий сухорлявий чоловік в окулярах. Приятель, про якого він часто згадував, той самий, котрий врятував його старшого сина, — його годі було б не впізнати.

— Він був вірним чоловіком... Люблячим батьком... Присвятив своє життя... Трагічний випадок... Усі ми...

Я кинула грудку і відійшла.

Невдовзі глухе гупання припинилося, запала хвилинна тиша, а тоді задзоркали лопатами гробарі.

Знадвору долинули голоси незнайомою мовою. Судячи з усього, для жінки вона була нерідною, попри старання і плавний, дещо твердуватий акцент. Коли їй бракувало слів, вона перебільшено-театрально жестикулювала.

Вони були вдвох — вона і старший від неї на добрий десяток років чоловік. Емоційність робила її акцент відчутнішим — здавалося, зараз вона перейде на рідну, як ото раптом з вʼязкого місця вертаються на протоптану стежку.

На ній була сукня в строкатих, крикливих барвах, здатних однаковою мірою і відштовхнути, і зацікавити. Вони наче щось хотіли сказати тому, хто забажає слухати, і відгородитися від нездорового роззявства. Живі, гарячі тони, як спекотне літо. Новісінька сукня, куплена, ніби спеціально для цієї поїздки. До її вигинів доклалась рука дизайнера, виклична яскравість тканини мовби протестувала проти швидкого зблякання.

Пофарбоване набіло волосся, з ледь русявим відтінком, вкладене майже по-дівочому, торкалося перехопленим шпилькою хвостиком запліччя. Молодшою вона була, мабуть, симпатичною. Ще й зараз її постать зберегла гнучкість, а лице промінилося подібно до сонця, яке проминуло зеніт.

Обоє довго вивчали мапу, крутячи її туди-сюди, водили пальцем, виправляючи одне одного. Врешті чоловік добув із широкого портмоне складений вчетверо аркуш. Якийсь час вони дивилися то на зображення, то на будівлю: чоловік дещо спантеличено, жінка — в намаганні підлаштуватися під його сприйняття.

Зауваживши мене, незнайомець заскочено кивнув, а його супутниця окинула мене поглядом, в якому змішалися допитливість і подив.

— Вибачте, ми не сподівалися, що тут хтось є, — жінка перепрошуюче всміхнулася.

Я всміхнулась у відповідь:

— Ви також вибачте.

— Ой що Ви!

Щось у ній викликáло симпатію — не знаю, що.

— Можна Вас запитати?

Тепер говорив чоловік, жінка перекладала.

— Авжеж, звичайно.

— Це протестантська церква?

— Так.

— Ви знаєте німецьку? — на лиці жінки проскочив легкий острах.

— Ні. В нас протестантські храми називають кірхами. Не знаю, чи Ви зможете пояснити йому.

Жінка переклала, чоловік кивнув.

— Їх багато?

— Ні.

— Були інші?

— Не знаю. Гадаю, що ні.

— Чи можна оглянути?

— Звичайно.

Жриця покинутого храму.

Полум’я несміливо тремтіло; майже згаснувши, воно раптом спалахувало з новою силою.

Я приходжу сюди щодня.

Чужинець вивчав мури з давно посірілим тиньком, узятим павутиною тонших і грубших тріщин, кольорові вкраплення між фанерою і забіленим склом, колони, за якими нічний морок полохливо перечікував день.

Його погляд помандрував угору, під стрільчасте склепіння, потім знову до віконних пройм, що нагадували казкових птахів з перебитими крилами. Світло, що млоїлось крізь них, вступало в гру з рештками вітражів з протилежного, непідсонячного боку, від чого настінний розпис окутувався таємничим серпанком.

Чоловік здивовано взявся рукою, випробовуючи на міць дерев’яну опору, тоді піднявся на перший щабель, обернувся і подав руку своїй супутниці. Вони проминали рівень за рівнем, піднімаючись вище і вище, Ромео і Джульєтта, чия молодість відлунювала високими шпильками жіночих туфель.

...Нагорі, де засохлі краплі перетворили дошку на довільну палітру, наші губи злилися в поцілунку. П’янкий, гіркуватий присмак — такий залишає стигла придорожня черешня.

Нас вкривають нашарування, перетворюючи на мумій, що рухаються і говорять. Ми граємо роль. Все відбувається надто швидко. В п’ятнадцять я користувалась виклично-яскравою помадою в намаганні здаватися дорослою.

Тоді ми теж отак піднімалися, старечо крехтіли під нашими кроками риштувальні дошки.

Він проводив тут день за днем.

Ми — галузки, що прибились до берега...

Півсутінки надавали розписові пастельних тонів. Незнайомець водив пальцями, повторюючи шлях ліній. Наче не вірячи — ось зараз вони розчиняться і щезнуть.

Вони відтворювали давній-предавній сюжет. Розказаному мільйони разів, в ньому нічогісінько не змінилось — та сама свіжість і незбагненність, як першого разу. В цьому його привабливість. Це і є властива таємниця. Його вберігає щось надійніше за ботокс.

Чоловіка, в якого я знайшла притулок, звали Антін. Коли я прийшла, він стояв на риштуванні і малював.

В родині він був єдиним, хто отримав таке імʼя. Картини виникли одна за одною, протягом останніх років. Він показував їх, а тоді ставив на місце. На першій — дата, на звороті — назви.

Його життя не змінилося. Він малював просто так, на дозвіллі, заповнюючи ними час і самотність. Ні, за освітою він не художник. Він називав свої картини медитаціями.

— Коли довго дивишся, як тече вода, раптом відчуваєш її плин. Ми ходили на річку. За напускною материною рішучістю ховалася вразлива жінка, яка не мала з ким поділитися сумнівами, що гризли її, як вона свої нігті. Моє дорослішання стало для неї викликом.

Мати до всього ставилася серйозно, в неї не існувало дрібниць, невартих уваги. Я запускав камінці, а вона лежала — десять хвилин на спині, десять долічерева. Коли наближалась дванадцята, вона пересувалась у тінь.

Шуміли дерева, течія несла нескінченну флотилію парашутиків.

Зжалившись наді мною, мати додавала до тушкованих овочів шматок телятини, зрідка котлетку, неодмінно парову. Вона лякала себе і мене акриламідами. Мамо, я росту! Нічого, ти подивися на дерево. Дерева не їдять мʼяса. Я