Читати книгу - "День попелу"

Під час вечері флікиня ні з ким не говорила. Вона думала про Марселя. «Ви засумували за кимсь — а спорожнів весь світ», — писав Ламартін, чи Шатобріан, чи хто там. Івана усвідомлювала, що то був не просто товариш по каторзі. Вона впізнала в ньому брата по нещастю, маргінала в пошуках віх, який, як і вона, вмів лише одне — вічно утікати.

Рашель брехала. Щоби Марсель поїхав ось так, після їхньої втечі, не сказавши Івані ні слова? Швидше він узагалі не повернувся з нічної погоні. Посланці схопили його та десь зачинили? Івана насправді не вірила в цю версію — у них була серйозна служба безпеки, але найперше — вони залишалися мирними виноградарями. Важко уявити їх у ролі катів чи викрадачів.

А головне, не було жодної причини викрадати Марселя. Що він міг побачити такого, чого не побачила Івана? Вони лише знайшли складену докупи фреску в стодолі, та й та не становила значного інтересу...

Івана наближалася до темної лінії дерев. Примерзла трава під її ногами хрускотіла, наче кірка крем-брюле. Лише злегка побілівши, краєвид змінився. Стовбури, гілля, чагарники — усе ніби вдарила крижана блискавка.

Продираючись через колючі кущі, чіпляючись за гілки, Івана не бачила ні кінця ні краю цим тортурам. Вона вже була близька до розпачу, коли нарешті побачила свій дуб. Чорний, ніби мармурова колона, місцями поїдений лишайником, він слугував таким собі маяком, який відновлював рівновагу всієї ночі.

Івана пройшла ще крок — і простягнулася, тріскаючи гілляччям. «Чорт!» — вилаялась вона, випльовуючи хмарку пари. Дівчина насилу підвелася й пошукала поглядом, за що ж перечепилася.

Тоді вона побачила його.

На вкритих мохом коренях лежало тіло. У нічній млі біліло його обличчя, спотворене страхітливим виразом страждання.

Тремтячи, Івана покопирсалася в кишенях, шукаючи телефон, увімкнула на ньому ліхтарик і посвітила на труп.

Марсель... Вона підійшла, задихаючись, безглуздим рефлекторним рухом спробувала намацати пульс, тоді скерувала промінь на обличчя. Роззявлений рот перетворився на оточену памороззю рану. Зуби ніколи не були сильним боком найманця, але, вочевидь, йому вирвали й ті, що лишалися, і то не дуже церемонячись.

Дихати було дедалі важче. Через холод, шок, журбу сльозилися очі. Хто це зробив? І чому?

Продовжуючи огляд, флікиня виявила, що чоловіку відрізали всі пальці до половини. А кінцівки — руки, ноги — вигиналися під неможливими кутами, і кожна кістка була зламана.

Але найгіршим — Івана не одразу це усвідомила — була головна рана: Марселю випатрали черево, і, так ніби цього було не достатньо, його задушили власного тонкою кишкою — сіруватою мотузкою, затвердлою на морозі, яка обвивала його шию, наче ліана.

Івана впала на коліна. Вона ніби провалювалася в чорну вологу нору. Вона задихалася, і над нею змикалася ніч, якій, здавалося, не буде кінця.

Тоді до флікині повільно прийшов ще один очевидний здогад.

Труп опинився тут не випадково. Це закатоване тіло було посланням — і призначене воно було саме їй. Ті, хто це зробив, знали, що вони з Марселем спільники. Знали, що Івана — не сезонна робітниця. Знали, що напередодні вона була у Сховищі. I, last but not least[22], вони знали, що вона ховає телефон біля підніжжя цього дуба.

Івана позадкувала й сіла на опале листя та холодну землю з порожнім поглядом і такою ж головою, приголомшена видовищем цього бідолахи, в якого забрали будь-яке майбутнє й рештки гідності. Вона сиділа так, не стежачи за часом, відчуваючи, як волога просочує одяг і поволі заволодіває нею, не боячись навіть, що її хтось побачить або що на неї також нападуть.

Нарешті Івана отямилася від цієї летаргії та схопила телефон, який впустила була на землю. Хоч пальці й заніміли, їй вдалося вирубити ліхтар, а тоді відімкнути режим польоту.

Диво — з’явився зв’язок.

Заряду лишилося на одну поділку.

Натиснула на кнопку: Ньєман...

— Алло?

Цей знайомий, такий очікуваний хрипкий голос. Кількома словами, на останньому диханні, вона описала йому ситуацію.

— Заспокойся.

Схлипуючи, Івана говорила, що це її провина, що вона змусила Марселя їй допомагати, що...

— Заспокойся, — повторив Ньєман.

Але вона досі пережовувала свою історію — намагалася відновити дихання, ритм — стодола, кам’яні пазли, посланці...

— Досить! — крикнув Ньєман. — Де ти зараз?

Івана описала своє місце перебування. За межами Маєтку жандарми могли діяти по-тихому, не вриваючись до Дієцезії ще раз.

— Я беру людей і їду. Не рухайся.

— Ні.

— Як це — ні?

— Я повертаюсь.

— У жодному разі. Припини ці дурощі.

— Поки вони не викрили мене офіційно, я не здамся.

— Ти щойно сказала мені, що твоєму прикриттю хана і що цей труп дорівнює смертному вироку.

— Я нічого напевно не знаю. Я не знаю, хто вбив Марселя. Не знаю, що саме їм відомо. Навіть не знаю, це посланці чи якісь інші фанатики...

Коротка пауза. Мабуть, Ньєман прикидав свої шанси змусити Івану змінити думку: вони були нульові.

— Окей, — поступився він. — Але залиш телефон при собі. Я подзвоню, коли буду на місці.

Вона не наважилася відмовитись. Ставало надто ризиковано діяти самостійно, треба було залишатися на зв’язку з Ньєманом.

До того ж, вона й не змогла б відпиратися. Івана ледве говорила чи дихала. Усе її єство охопила паніка. Вона відчувала, що страх розчавлює її — серце перетворилося на чорнуватий згусток, не більший за персикову кісточку.

— Коли ви будете?

— Максимум півгодини.

— А як ви поясните, звідки дізнались про тіло? Ньєман розреготався — навісним, розпачливим сміхом. Як справжній відчайдух.

— А хто мене питатиме?

45

— Скажи їм, нехай вимкнуть фари і ліхтарі.

Ньєман хотів провернути все справді по-тихому, щоби не компрометувати Івану ще більше і заскочити посланців зненацька. Довкола першого трупа було забагато вивертів. Наступне вбивство флік хотів опрацювати блискавично, а тоді поставити вісників перед фактом.

Але спершу треба було його знайти...

Вони з Деснос у «мегані» очолювали колону. Жандармка за кермом лівою рукою схопила рацію й передала наказ. У бічному дзеркалі фургони й автівки розтанули в пітьмі, наче батискафи. Потаємний режим увімкнено.

Деснос і собі вимкнула фари. Коли очі звикли до темряви, Ньєман побачив, як